Віктор Савченко - Діти Мардука

— Сонечко, ти кажеш цікаві речі, — озвався я. — Таке може прийти в голову тільки справжньому філологу.

Маріца лукаво усміхнулася, підняла недопиту чарку.

— Ти також цікаво говориш, — сказала. — Я й зараз пам’ятаю те, що ти сказав колись у Феодосійському порту.

Колись у Коктебелі зазираючи в її чорні очі, я бачив язики полум’я, що раптом спалахували й гасли у мороці зіниць. Тепер у них вгадувався жар, який тлів на місці ватри, і сильний пал від нього, який грів мені душу.

Вона випила, присунула стілець і пригорнулася до мене. Далі я не пам’ятав, як ми вийшли з-за столу й опинилися у спальні на дивані. Я відчув, що поринаю у безодню пристрасті й насолоди, як тоді, у Коктебелі. Теж саме, мабуть, відчувала й Маріца; вона зашепотіла щось молдавською: полинув потік ніжних слів, без жодного ретрофлексного звуку. А чи були то поезії, чи слова ніжності, я не міг збагнути. Єдине, що знав напевне: то було освідчення у коханні. З кухні пахло кокуром, не вистачало тільки місячного сяйва, яке накрило б нас, як колись у Коктебелі. Тільки моментами у стан, який можна було назвати «райським», проникали її слова: «це мій син». Отже, в келії, яку вона спорудила колись для себе, поетеса Маріца перебувала не завжди на самоті.

У сон став проникати якийсь звук. Скоро я збагнув, що то були вібрації мого мобільного телефону, який лежав на тумбочці поряд з подушкою Я простягнув руку і підніс апарат до очей. На дисплеї висвічувався набір цифр, а під ним — ім’я «Костя». «Отже, Степан дав йому мій новий номер». Я підвівся з ліжка обережно, щоб не розбудити Маріцу, вийшов у велику кімнату, а з неї — на балкон.

— Алло, — озвався, причиняючи двері.

— Ти де? — почувся голос Кості.

— Там, де тобі сказав Степан.

— А-а-а… Судячи з твого голосу, — ти вже, мабуть, спав?

— Та пізня ж година.

— Так? А у нас тут навіть не смеркає. Двадцять хвилин тому ми відчалили від Стамбула. Але я дзвоню не з тим, щоб поділитися враженням про чарівне надвечір’я на Мармуровому морі. Мені потрібна твоя порада. Вислухаєш?

— Аби на твоїй мобілці вистачило коштів.

— Вона безлімітна. Учора в румунському порту Констанці до нас на борт піднялася група туристів; з десять їх. У тому числі й одна молода жінка. І хто б ти думав? Та, яку ти бачив на пірсі в Одесі.

— З якою ви колись гарували, як два чорні воли? — озвався я.

— Маєш гарну пам’ять, — відказав Костя. — Саме вона. Хоча я не переконаний у тому. Часом здається, що це її дубль. Весь час ухитряється потрапити мені на очі. Я вже уникаю з’являтися на палубі.

— Остерігаєшся, що потягне на реєстрацію шлюбу?

— Ні. Боюся, що потягну її в ліжко. Це якась ходяча провокація на секс. Навіть Ксилантій помітив. Я не знаю, що робити? — Якусь мить він помовчав, а тоді сказав: — Я боюся.

В останніх словах не було й тіні іронії. І оскільки я не поспішав з відповіддю, він запитав:

— Ти на зв’язку?

— Так. Тільки я не знаю, що порадити. І чи то справді вона? Постав питання так: як могла ця ходяча провокація опинитися в Констанці до приходу вашого судна? З Одеси ви відпливли під кінець дня, в Констанцу, напевне, прийшли через ніч. За логікою, у той день, коли ви ще були в Одесі, вона з пірса мала б поїхати в аеропорт і майнути в Румунію, а там прибитися до групи туристів з квитками на круїз на вашому лайнері. В принципі таке можливе, але для цього мусить статися щасливий збіг одразу кількох обставин. Ну, щоб літак був потрібного рейсу і часу — хоча б до Бухареста. А звідти автобусом чи електричкою до Констанци. І знову ж таки, треба розшукати потрібне агентство. І все це за умови, що у неї є іноземний паспорт і гроші. На такий вояж піде щонайменше два-три дні. Як ти думаєш?

— Так, як ти розклав усе по поличках, то виходить, що не вона, — мовив Костя.

— Якби йшла мова про звичайну людину, то дійсно. Але ж маємо справу з приходьком, а в них свої закони, своя реальність і свій вимір.

— Бач, шкода, що тебе немає. Ти б розкусив її в момент.

— Мабуть, що, — погодився я. — А оскільки ідентифікувати її з приходьком із потойбіччя нікому, то тобі слід бути украй обачним. Тим паче, з твоїми здібностями.

— Що ти маєш на увазі? Які здібності?

— Маю на увазі легкість, з якою ти впускаєш у свою плоть чужу сутність. Кента впустив — ну, вашого з Ксилантієм в’язня; чортиця, котра паразитувала в тілі ірландської дівчини, мало не увійшла в тебе. До речі, за моїми спостереженнями, бути відкритими навстіж — це здатність здебільшого творчих людей — акторів, поетів, художників. Але боятися занадто теж не варто. Просто уникай будь-яких стосунків з нею, особливо інтимних.