Віктор Савченко - Діти Мардука

Тим часом Костя промовив:

— Ми спочатку пішли на кафедру історії, але там сказали, що на наші запитання може відповісти тільки одна людина — ви.

Чоловік хоч і був стриманим, але слова гостя його зворушили.

— Так а що?

Замість відповіді Костя поклав перед ним мобільний телефон і натис на кнопку. Учений спочатку слухав, не виказуючи цікавості, та раптом в очах його щось зблиснуло. Він нахилився над побілкою, щоб краще чути, і не зводив з неї погляду аж доки запис не урвався. У погляді господаря, яким він нас окинув, уже не було показної ввічливості. Це був погляд слідчого.

— Ви, звісно, принесли мені це не за тим, щоб почути мою думку про теревені трьох людей зрозумілою мовою…

Костя кивнув на знак згоди.

— Вас цікавлять слова, мовлені ними незрозумілою мовою? — Він не так запитував, як стверджував. — Прокрутіть запис ще раз.

Поки Лікар налаштовував мобілку, господар підсунув мені аркуш і ручку.

— Я, звісно, всіх слів не знаю. А ті, що назву, запишіть.

Якийсь час він мовчки слухав, а тоді зауважив:

— Теревенять казна-що… — Раптом замовк і по миті сказав: — Пишіть: «відіслати», «вигнати», «маг»… — Якусь мить учений німував, а потім промовив: — «Ліліт», «область», «район», «регіон». — Ще по хвилі попрохав Костю повернути запис трохи назад і налаштувався слухати. — Ага, ось: «не давати заднього ходу», «повертатися не можна», знову «маг».

Господар ще кілька разів прохав повернути запис на початок, та нарешті сказав:

— Там є ще й інші слова, але ці повторюються кілька разів усіма учасниками балачки, які крім української й російської мов, спілкуються також, ви не повірите, халдейською. Є слова, мовлені арамейською… Вони що, історики, археологи, лінгвісти екзотичних мов? Для мене це дивина.

Костя на мить завагався, не знаючи, що відповісти. А потім мовив:

— Ці троє сиділи біля ліжка свого важкохворого товариша в лікарні. Все, що ви почули, сказано саме ними. Я лікую цього хворого і оскільки їхня розмова мене здивувала, я записав її на мобільний телефон. Контрабандою, звісно. А крім слів, які ви назвали, — більше нічого?

— Та чого там, є ще й інші слова, але я їх не знаю. Ці ж чулися у мові всіх трьох співбесідників. Тільки зв’язати їх у смисловий ряд я не беруся. Скажу лише, що слово Ліліт — ім’я демониці з аккадського вірування. Ну, це ще до Вавилона і у Вавилоні…

І тут озвався я:

— Чи не можна зв’язати слова «область», «район», «регіон» і слова «не давати заднього ходу», «повертатися не можна» у поняття «край без вороття»?

Чоловік підвівся. Обличчя з борідкою, у якій було немало сивини, видовжилося від подиву.

— Авжеж це воно. В Халдеї не казали «вбити», а казали «відправити у край без вороття». — Поміркувавши, чоловік сказав: — Як ви подивитеся на те, щоб я скопіював цей запис? У мене є деякі словники, і я спробував би перекласти решту халдейських слів.

Костя подивився на мене запитально, на що я кивнув, мовляв, можна.

— Щоб скачати матеріал на комп’ютер потрібен кабель, — сказав Лікар.

Замість відповіді чоловік відсунув одну з шухляд і витяг коротенький дріт і вставив один кінець у гніздо на диктофоні, а другий — у роз’єм на панелі комп’ютера. Поки тривав запис, господар розповідав, як мова невеликої народності древнього Вавилону халдеїв перетворилася на панівну у велетенській імперії. Спочатку вона стала мовою храмів і тогочасної влади, а потім і всієї людності.

— А все тому, — сказав господар, — що це була рідна мова царів Нового Вавилону — Набопаласара і його сина Навуходоносора.

Тим часом Костя поглядав на годинник, вдаючи, що вже мусить іти, а тоді, щойно запис закінчився, дістав з кишені дві двадцятидоларові банкноти і поклав на стіл.

— Дякуємо, ми вам дуже вдячні.

— Е-е, так не годиться між колегами. Ми просто погомоніли на цікаву тему. Заберіть гроші.

Це не була роблена делікатність. У голосі ученого вчувалася прикрість.

Костя посміхнувся, забрав гроші і, потиснувши господареві руку, сказав:

— Справді, на віку, як на бику. Може, й вам колись від мене прийдеться. — Діставши з кишеньки візитку, поклав на стіл перед чоловіком. Раптом поцікавився: — На дверях написано, що ваше прізвище Курис. Чи не з роду ви тих Курисів — поміщиків?

Історик не поспішав з відповіддю. Було видно, що це не те питання, на яке можна відповідати, не замислюючись.

— Батьки мої й діди з Курисово-Покровського. А от чи ми родичі з ними, хто зна. Можливо, як у нас кажуть, якась дев’ята вода на киселі. Господарі помістя перед жовтневим заколотом устигли емігрувати. Їхній рід і зараз галузиться десь за кордоном.