Віктор Савченко - Діти Мардука

— Маєш імпортний вигляд, — зауважив я. — Прибарахлився на першу зарплату?

Костя посміхнувся.

— Це з моїх старих запасів. На цьому місці, де ми зараз, зустрічалися отой хмир, що зараз лежить під крапельницею, і прибулець, яким він передав мені отруту. Але я призначив зустріч саме тут, бо неподалік історичний музей, який ми маємо відвідати.

Він залишив без уваги мій подив щодо музею, натомість сказав, що у гладкого вчора побувало троє приятелів.

— Довго сиділи в палаті. Я їх не міг спекатися, бо начмедові за них телефонував хтось із адміністрації. Залишатися з ними тривалий час я також не наважувався. Ми з медсестрою зробили хворому все, що треба, а потім я непомітно виставив свою мобілку на режим диктофона і поклав за ширму на підвіконня. Вони вийшли десь за годину. Сестра, яка залишилася з ними як сиділка, оповіла, що це були якісь дивні відвідувачі. Перше — їхні діалоги не можна було назвати бесідою, бо коли один запитував, то інший відповідав щось зовсім з іншої теми. Ну, це як кажуть: «На городі бузина, а в Києві дядько». Ось послухай, — Костя дістав мобілку і, виставивши її на відтворення звуку, поклав на парапет, біля якого ми стояли.

Спочатку почулися нетипові для цифрової техніки перешкоди, а потім — чітко вимовлені чоловічими голосами слова. Попри ясність слів, розібрати смисл бесіди виявилося неможливим. Кожен вів діалог, але не один з одним, а з тим, хто ось-поряд, але його не чути. За вимовою людей можна було зробити висновок, що один з них — галичанин, другий — з Чернігівщини чи Сумщини, а третій — з Донбасу. Вони довго говорили і я щораз у цьому переконувався. Але найбільше дивувало, що чоловіки раз у раз переривали зрозумілу мову якоюсь іншою, яку знали всі троє. Це була мова з великою кількістю ретрофлексних звуків та «ц», «хч», схожих на звуки арабської мови або івриту.

— І що ти скажеш? — озвався Костя, вимикаючи мобілку.

Я не поспішав з відповіддю. Найбільше мене бентежили незрозумілі слова. Бентежили тому, що вони мені здавалися знайомими. Так, ніби я чув їх у сні, але значення яких, прокинувшись, забув.

— Схоже на те, що вони вели діалог не один з одним, а з кимсь четвертим. І тим четвертим, скоріше за все, міг бути Гладун. Але ж він непритомний. Припустити, що відвідувачі — приходьки або ж темні, я не можу. Мене там не було.

— А якщо й так, то що це міняє?

— А те, що Гладун, ні — його астральний двійник, очікував когось.

— Звідки тобі про це знати?

— Я не зможу цього пояснити, як не можу пояснити й зомління жінки, в якій паразитувала прибулиця.

— Щось ти темниш…

— Якщо ти гадаєш, що людині, крім таланту, дарованого вищою силою, додається ще й інструкція, яка пояснює суть таланту, то ти помиляєшся. Людина щось уміє, та й годі. А той, хто починає пояснювати, бреше.

— Ну, гаразд. Ти ж здогадуєшся, чому ми мусимо піти в історичний музей?

— Ні.

— Там є один учений, який спеціалізується на древніх мовах. Я хочу щоб він почув балачки трьох відвідувачів. Тому, що деякі слова тут не схожі на жодну зі слов’янських чи романо-германських мов. Дізнавшись про мову їхнього спілкування, ми зможемо збагнути звідки напасть.

Костя мислив логічно, тільки навряд чи він здогадувався, що мова ця могла належати народові, якого вже давно-давно немає на етнічній мапі світу. А ще мене бентежило те, чи не підгледів астральний двійник хворого, як Костя ховав за ширмою телефон. На моє запитання Лікар відповів:

— Я не знав про астрального двійника, а мобілку так сховав: одною дукою розширмив вікно, а другою витяг з кишені халата телефон, який уже був увімкнутий на режим диктофону, і поклав за ширму. Як на мене, зробив те непомітно навіть для медсестри.

Двері кімнати, до якої нас підвела завідувачка зали історичного музею, прикрашала дощечка з написом: «Михайло Гнатович Курис, кандидат історичних наук». Кабінет був ущерть заставлений книгами. Кілька стосиків книжок тут лежали й на підлозі. Чоловік мого віку, з борідкою підвівся з-за великого двотумбового столу з комп’ютером і, привітавшись, показав на два стільці. Після того, як Костя назвався і представив мене, господар сказав, що йому недавно дзвонили.

— Кого може ще зацікавити така людина, як я? — У голосі його був щирий, не роблений, подив. Він окинув поглядом стелажі, ніби закликаючи їх у свідки. А вони були заставлені переважно енциклопедіями, історіями, археологіями та іншою спеціальною літературою. Мій погляд торкнувся корінців кількох знайомих видань, якими я користувався при дешифруванні пророцтв. Це були історії наймогутніших світових імперій: Аккадського царства, Вавилонів — старого й нового, Мідоперсії, Греції, Риму.