Джон Бакен - Тридцять дев’ять сходин

Що ж, і це мені нічого не дало. Один із них був старий і лисий, другий огрядний, третій смаглявий і худорлявий. Ніщо не завадило б цим людям полювати на мене в Шотландії, хоча прикмет, за якими їх можна було розпізнати, я також не виявив. Досі не розумію, чому я, людина пам’ятлива і вельми спостережлива, був так упевнений у власних висновках. Ці люди здавалися рівно тими, ким себе називали, — а я не міг сказати про жодного з них нічого певного.

Тут, у цій затишній їдальні з гравюрами на стінах і портретом літньої леді у плоєному комірці над каміном, я ніяк не міг знайти нічого спільного між ними й тими горлорізами, що ганялися за мною по вересовим пустищам Шотландії. На столі прямо переді мною лежав срібний портсигар з гравіюванням, і прочитавши написане, я дізнався, що це приз, присуджений містеру Персівалю Епплтону, есквайру і члену клубу Беди Преподобного, за участь у турнірі з гольфу. Мені доводилося щосили чіплятися за слова Пітера Пієнаара, аби просто не втекти з цього будинку.

— Отже, — ввічливо сказав старий, — вас переконали результати вашого огляду, сер?

Я промовчав.

— Сподіваюся, — продовжував він, — ваші уявлення про обов’язок не постраждають від того, що вам доведеться облишити цю безглузду витівку? Я не маю наміру скаржитися вашому начальству, але ви самі бачите, які незручності завдають поважним людям ваші непродумані дії.

Я похитав головою.

— О Боже! — вигукнув худорлявий молодик. — Це вже дійсно занадто!

— Ви збираєтеся відправити нас до поліцейської дільниці? — поцікавився «товстун». — Це могло би бути найкращим виходом із положення, але вас, як я розумію, не влаштує місцеве відділення. Я маю право поглянути на ваш ордер, але не хочу кидати на вас тінь. Ви лише виконуєте свій обов’язок. Хоча все це, погодьтеся, зовсім безглуздо. Що ви маєте намір зробити?

У мене не залишалося вибору: або покликати моїх людей і наказати їм заарештувати всіх трьох, або визнати свою помилку і забратися геть. Мене буквально загіпнотизував цей будинок з його атмосферою кричущої невинності — і не просто невинності, а чесного, глибоко щирого здивування і занепокоєння, виразно написаного на трьох обличчях.

«Ох, Пітере, Пітере!..» — подумки звернувся я, майже вже зважившись проклясти свою самовпевненість і принести всій трійці вибачення.

— Поки те та се, давайте зіграємо партію в бридж, — раптом запропонував «товстун». — Це дасть містеру Ганнею час усе обміркувати як слід — а нам, знаєте, якраз бракує четвертого гравця. Ви граєте, сер?

Несподівано для себе я погодився — так, ніби йшлося про рядову пропозицію зіграти в якомусь клубі. Мабуть, я і справді перебував під гіпнозом. Ми пройшли до курильні, де містився ломберний столик, мені запропонували закурити й випити. Я, немов уві сні, зайняв своє місце за столом. Вікно було відчинене, усе навколо — і скелі, і море — потопало в повені місячного світла, і у мене в голові також не було нічого, крім рівного місячного сяйва. До моїх партнерів повернулася колишня самовпевненість, і вони почали невимушено теревенити, пересипаючи жарти жаргонними слівцями, які можна почути в будь-якому гольф-клубі. Я сидів похнюплений, з безцільно блукаючим поглядом, — і, мабуть, мав украй безглуздий вигляд.

Я опинився в парі зі смаглявим молодиком. Узагалі-то я непогано граю в бридж, але в той вечір грав на рідкість кепсько. Вони бачили, що я глибоко стурбований, і це дозволило їм розслабитися ще більше. Час від часу я дивився на їхні незворушні обличчя, але нічого не міг на них прочитати. Справа була не в тому, що ці люди мали інакший вигляд — вони й були іншими. Я відчайдушно, як за останню соломинку, чіплявся за слова Пітера Пієнаара.

І тут сталося те, що змусило мене подолати тупе заціпеніння.

Старий простягнув руку, щоб запалити сигару. Але не відразу підніс її до губ, а на мить відкинувся у кріслі і побарабанив пальцями по колінах.

Я запам’ятав цей жест із тієї самої хвилини, коли стояв перед власником маєтку, розташованого в серці вересового пустища, а його підручні цілилися мені в потилицю.

Усе це зайняло не більше секунди, і шанси на те, що цієї секунди я буду дивитися в карти і нічого не помічу, становили тисячу до одного. Але я не дивився в карти, і тієї ж миті каламутна пелена розсіялася, і я наново побачив своїх партнерів — з абсолютною ясністю усвідомивши, хто вони такі.

Годинник на каміні пробив десять.

Троє облич змінилися буквально на очах, відразу розкривши свої таємниці. Смаглявий молодик був убивцею. Тепер я виразно бачив жорстокість і нещадність там, де раніше помічав тільки добродушність і гумор. Саме його ніж — я був абсолютно впевнений у цьому — пришпилив бідолаху Скаддера до мостини. Тільки такий негідник, як він або подібний до нього, міг всадити кулю в Каролідеса.