Кен Фолетт - Вушко голки

— Любий, ти занадто швидко Ідеш, — м'яко зауважила Люсі.

Девід увійшов у лівий поворот, і задню частину машини занесло. Щоб не погіршити ситуацію, чоловік перейшов на нижчу передачу замість того, щоб пригальмувати. Приглушені фари підсвічували лише кущі по обидва боки від дороги. На наступному крутому повороті праворуч авто знову занесло. Здавалося, це тривало чи не вічність. Молодят крутонуло на 180 градусів — «ем-джі» поїхала задки, а потім їх закрутило знову.

— Девіде!

На небі раптом з'явився місяць, і молодята побачили вантажівку, що повільно дряпалася на пагорб. Важкий дим сріблом світився у місячному сяйві. Люсі розгледіла перелякане обличчя водія, який з усіх сил натиснув на гальма, та навіть його картузик.

«Ем-джі» знову їхала передом. Якби автівка послухалася керма, то машина молодят могла б розійтися з вантажівкою. Проте Девід сильно крутонув руль і натиснув на газ — помилкове рішення. Машини зійшлися у зустрічному зіткненні.

У ворога є шпигуни, а в Британії — тільки військова розвідка. Здавалося б, і так уже достатньо м'яка назва. Але ж ні — її ще й скоротили до МІ, від англійського «military intelligence». У 1940 році МІ була частиною військового міністерства та росла як на дріжджах. Різні підрозділи МІ мали свої номери. Наприклад, МІ-9 влаштовувала втечу полонених із таборів в окупованих країнах до нейтральних зон, МІ-8 прослуховувала радіопередачі ворога та була цінніша, ніж шість звичайних полків, а МІ-6 відправляла агентів до Франції.

Професор Персіваль Ґодліман долучився до МІ-5 восени 1940-го. Холодним вересневим ранком він приїхав у військове міністерство на Вайтхол [21] Вулиця в центральній частині Лондона. якраз після безсонної ночі в Іст-Енді, де він допомагав гасити пожежі після нальоту німців.

У мирні часи — коли, на думку Ґодлімана, розвідка не мала особливого значення, — у МІ працювали винятково професіонали. Але зараз, як виявилося, тут було повно любителів. Професор був знайомий чи не з половиною штату МІ-5. У свій перший день він зустрів юриста, з яким ходив до одного клубу, історика-мистецтвознавця, з яким колись вчився, працівника архіву з його ж університету, а також свого улюбленого письменника детективів.

О десятій ранку Ґодлімана провели в кабінет полковника Террі. Той, вочевидь, перебував на роботі вже не одну годину, бо в смітнику валялися дві порожні пачки з-під цигарок.

— Мені тепер звертатися до тебе «сер»? — привітався Ґодліман.

— Ми тут зазвичай без зайвих церемоній, Персі. Якщо хочеш, можеш називати мене «дядько Ендрю», я не проти. Сідай.

А все ж таки в рухах Террі з'явилася якась поспішність, якої точно не було під час їхньої зустрічі в «Савої». Полковник перестав усміхатися й майже не відводив очей від гори повідомлень на столі.

— Так, хлопче, я швиденько введу тебе у справи — скажімо так, закінчу лекцію, яку почав тоді за обідом, — мовив Террі, глянувши на годинник.

— Цього разу я дослухаю, — усміхнувся Ґодліман.

Террі підпалив чергову цигарку.

— Шпигуни Канаріса в Британії приносять мало користі, — Террі дійсно почав лекцію з того самого місця, де спинився минулого разу. Наче пройшло п'ять хвилин, а не три місяці. — Наприклад, Дороті О'Ґрейді — типова шпигунка: ми упіймали її, коли вона перерізала військові телефонні кабелі на острові Байт. Свої звіти О'Ґрейді передавала через листи, адресовані в Португалію. Писала невидимим чорнилом, що продається у крамницях жартів.

У вересні почали прибувати нові шпигуни — їхнім завданням було добре вивчити Британію, готуючись до вторгнення. Наприклад, позначити на мапах узбережжя, до яких можна підвести судна, дороги, на які можна посадити літаки з військами, а також лінії протитанкової оборони, блок-пости та перепони з колючого дроту. Щоправда, агентів для цього завдання добирали абияк, навчали поспіхом і обладнання видавали їм мало.

Типовий приклад — четвірка, що десантувалася в ніч із другого на третє вересня. Меєр, Кібоом, Понс та Вальдберґ. Кібоом і Понс приземлилися поблизу Хіта, де їх у піщаних дюнах під час високого припливу заарештував рядовий Толлервей із Сомерсетського піхотного полку, а ось останньому навіть вдалося надіслати звіту Гамбург:

«ПРИБУВ У БЕЗПЕЦІ. ДОКУМЕНТИ ЗНИЩЕНО. АНГЛІЙСЬКИЙ ПАТРУЛЬ ЗА 200 МЕТРІВ ВІД БЕРЕГА. ПЛЯЖ ЗАКРИТИЙ КОРИЧНЕВИМИ СІТКАМИ. ПАСАЖИРСЬКІ ВАГОНИ ЗА 50 МЕТРІВ. МІН НЕМАЄ. СОЛДАТІВ МАЛО. ВАЛЬДБЕРГ».

Очевидно, що свого місцеположення він визначити не зміг. У нього навіть кодового імені не було. Підготовка в нього ніяка: він навіть не знав закону про продаж спиртного в Англії. Зайшов у паб о дев'ятій ранку та замовив кварту сидру.