Теодор Константин - Капітан далекого плавання

— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?

— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.

— Бачите, оце їхня невмілість. Ви відразу зрозуміли, що, крім них, ніхто не міг лазити до ваших речей.

— Пане… Чому ви зветесь Капітан далекого плавання?

— Так мене називають. Взагалі в мене дуже багато прізвищ. За життя я мав їх аж сорок вісім.

—І ви всі їх пам'ятаєте?

— Майже всі, навіть ті, від яких відмовився. Наприклад, у Румунії мене звали колись Шункеріке.

«Знаю. Дядько Шункеріке — друг дітей. Тебе я відразу впізнав… А ось ти мене не впізнаєш. Це й не дивно, хоча я колись врятував тобі життя. Але ж минуло вже стільки років. Звідки тобі пам'ятати того хлопчину?»

— Шункеріке? — роблено здивувався Раду. — Яке ж це прізвище, скоріше всього це прізвисько.

— Прізвище, прізвисько… Яке це має значення? Все-таки ви маєте велике щастя, пане Баділа, що ви румун.

— Чому?

— Бо ви румун. Як у нас ведеться, то не я особисто займаюсь тими, що потрапляють у наші руки. Маю інші, важливіші справи.

— Отже, для мене ви зробили виняток?

— Так.

— Чому ж?

— Ви румун, а я теж народився в Румунії і колись там чудово пожив.

— То ви перебіжчик? — наївно спитав Раду.

— Я виїхав з Румунії тоді, коли такого слова ще не було.

— Не знаю, коли цей факт, пане…

— Можете звати мене — Шункеріке.

— Не знаю, пане Шункеріке, чи та милість матиме і надалі для мене якесь значення.

— Пане Баділа, я звик, щоб мені відплачували за мою увагу.

— Отже, я теж повинен платити?

— На жаль, так, пане Баділа.

— Доведеться вас розчарувати. Я зовсім не схильний ні до якої плати, пане Шункеріке.

— Це ми ще побачимо. Сподіваюся, ви хоч трохи здогадуєтесь, чому вас привезли на яхту?

— Коли я працюю в Міністерстві закордонних справ, то було б дивно, коли б я не здогадався.

— Правильно, пане Баділа. Ви нам дуже потрібні.

— Поясніть детальніше, кому цікава моя робота, точніше, яка держава нею цікавиться.

— Ніяких держав. Ви потрібні тресту «Туман».

— Мені казали про діяльність вашого тресту, що він займається «приватними таємними розслідуваннями».

— Вам сказали істину.

— Як же треба розуміти оті «приватні таємні розслідування»?

— У вас є хоч невеличка фантазія, пане Баділа?

— Припустімо, що так.

— Якою б ваша фантазія не була, ви не зможете собі уявити й десятої долі тих справ, якими займається наш трест.

— Наскільки я зрозумів, то у сферу «приватних таємних досліджень» входить і шпигунство.

— Ви не помилились.

— Отже, мене викрали з метою примусити шпигувати на користь тресту «Туман».

— Вгадали, пане Баділа. Але запевняю, це така професія, як і всяка інша. Правда, вона пов'язана з багатьма небезпеками, особливо в якійсь комуністичній країні, зате добре оплачується.

— Гаразд, але ж ваш трест повинен працювати в інтересах якоїсь держави. Хотів би знати, якої саме.

— Глибоко помиляєтесь, пане. Ніякій державі ми не служимо. Єдина наша мета — вигода. Трест здобуває приватні інформації й продає тому, хто найбільше платить. Інформація, пане Баділа, — це такий самий крам, як і всякі інші, й за певних умов цінується дорожче, ніж золото.

Як приватне підприємство, ми володіємо найбільшими прибутками, бо в нашого краму нема браку. Адже найпростіша інформація має певну ціну, треба лише вміти знайти на неї покупця. В цьому й полягає заслуга нашого тресту. Насамперед треба дізнатися, кому потрібна та чи інша інформація, й вигідно її продати. Наш трест, пане Баділа — величезне підприємство з величезним капіталом. Це дозволяє нам по-королівськи платити тим, хто погоджується працювати для нас. Яка у вас місячна заробітна плата?

— Трохи більше двох тисяч леїв.

— Це до смішного мізерна сума. Якщо ви погодитесь працювати для нас — матимете щомісяця втричі більше.

— Пане Шункеріке, я не продаюсь і своєю совістю не торгую! — вдавано сердито вигукнув Раду.

— Не поспішайте відмовлятися, бо не знаєте, яку ціну ми хочемо заплатити за вашу совість. Передусім ви повинні знати, чого ми від вас хочемо. По суті, майже нічого, пане Баділа.

— Для зради це не має значення.

— Дорогий пане Баділа, я знаю: там, у вас на сході, пишномовність у великій шані. Я набагато старіший від вас, звідав більше, тому по-дружньому раджу облишити порожню балаканину. Ви, комуністи, користуєтесь діалектикою тільки теоретично. Чому ж ви не спробуєте судити діалектику? Якби спробували, то побачили б, наскільки умовним є поняття зради. Проте я не хочу втягати вас у розмову на тему діалектики й зради. Знаєте чому? Бо люди не звикли міняти погляди через теорію. Тут більшу роль відіграють гроші. Це є найпевніший метод переконання. Ви що будете пити? — підійшовши до буфета, спитав Шункеріке.