Теодор Константин - Капітан далекого плавання

— Дуже добре, тоді ми розмовлятимемо по-німецьки, мені все одно. То як ви себе почуваєте на моєму кораблі?

— Ви, фрейлейн… Капітан далекого плавання?

— Я? Ні, звідки ви взяли?

— Ви ж казали… — звернувся до Вала Раду.

— Та ви плутаєте, пане Баділа. Капітан далекого плавання не командує яхтою «Туман-2». Він — головний директор нашого тресту.

— Ви мене з ним випадково сплутали, — засміялася міс Голлу, — і не відповіли, як ви себе почуваєте на моєму кораблі.

— Коли не брати до уваги мій приїзд сюди не з власної волі, то можна сказати — чудово, міс. Проте з нетерпінням чекаю, коли зможу виїхати звідси.

— Розумію… Але запевняю, коли ви звикнете до корабля, то, їй-богу, почуватимете себе непогано, — усміхнулася міс Голлу.

— На жаль, міс Голлу, пан Баділа залишить ваш корабель ще до того часу, коли почне звикати, — сказав Раду.

— Господи, яка я безталанна, — скривилася Голлу, — і чомусь завжди помиляюся. Мені здавалось, що ви пробудете на кораблі хтозна-скільки. Але при ситуації, в якій ви перебуваєте… Ой, здається, знову кажу дурниці.. Правда ж, Вале?

— Дорога міс Голлу, така ваша доля: кожного разу казати ті речі, про які слід мовчати, але ви це робите досить мило, й ніхто на вас не ображається,

— Справді? І ви, пане, теж вважаєте, що я приваблива? — звернулася вона до Раду.

— Міс Голлу, — мовив той, бажаючи зробити її приємність, — у всьому світі дуже мало знайдеться таких гарних жінок, як ви.

— Як це мило з вашого боку, пане!.. — Потім мовила до Вала: — Ви не дасте мені щось випити?

— Що ви бажаєте, міс Голлу?

— А ви що п'єте?

— Коньяк.

— Я, мабуть, вип'ю зараз коктейль, який сама приготую.

Міс пройшла до буфета і з спритністю досвідченого бармена приготувала собі напій.

— Боже, яка нудьга!.. А вам легка музика подобається? — І не дочекавшись відповіді, ввімкнула радіоприймач. Залунала мелодія танцювальної музики.

— Пане Баділа, чи не хочете мене запросити на танець?

— Міс Голлу, в іншому місці мені було б дуже приємно з вами потанцювати, а тут я полонений, і мені зовсім не до танців.

— Полонений, прийнятий з такими почестями… Ви відчуваєте нашу приязнь?

— До того, поки не дізнаюся ціни, яку повинен платити за вашу приязнь, я не можу шанувати вашої в'язниці.

— Ой, який невдячний!.. Що ж мені робити? З ким потанцювати? Вал навіть ніг не може переставляти. В танцях він жахливий неук. Прошу, потанцюйте зі мною, хоч один раз.

Вони почали танцювати.

Вал стежив за ними, й щаслива усмішка розквітала на його обличчі, наче в батька, який спостерігав перший вихід своєї доньки на бал. Правда, він міг усміхатись і з інших причин, хоч таки був обдурений. Вважав, що все йде по заздалегідь наміченому плану. Навіть оці відвідини міс Голлу були однією із ланок того плану.

Раду було приємно кружляти в танці. Міс Голлу мала таке гнучке тіло, що кортіло стиснути її в обіймах.

— Ти не уявляєш, Вале, як він майстерно танцює,— похвалила міс Голлу, коли скінчився танець. — Хтось мені казав, що молодь у Румунії… Чи не ти, Вале?

— Міс Голлу, я глибоко ображений, коли чую таке. Ти про мене поганої думки.

— Хтось усе-таки казав. Пане, за такий танець я приготую вам коктейль. Тільки, коли не хочете, не пийте, бо я не люблю п'яних мужчин.

— Міс Голлу, від одного келиха я не п'янію.

Напій вогнем розлився по жилах. На душі стало легко, й весело. Захотілося співати, танцювати, освідчитись міс Голлу в коханні. Навіть на пана Вала вже не так сердився.

— Міс Голлу, хочете ще потанцювати?

— З великим задоволенням. Танцюючи, Раду спитав:

— За прізвищем ви англійка, так?

— Я та, якою здаюсь. Це вже така доля людини — бути тим, ким. вона здається, а не тим, хто вона є насправді. Хіба для вас не все одно, хто я?

— Міс Голлу, чи в Англії є ще хоч одна така вродлива жінка, як ви?

— По всьому світі є багато жінок вродливіших від мене.

— Неправда, міс Голлу, красивішої від вас нема ніде! Хіба може ще чогось бажати чоловік, якого ви кохаєте!

— Смішно, пане, вас слухати. Я нікого не кохаю й ніколи не кохала. Любов — вигадка поетів. Найсмішнішим серед них був Шекспір, який написав ідіотський твір «Ромео й Джульєтта».

— Неправда, міс Голлу. Якби мене хоч трошки покохала така жінка, я був би навіки щасливий. Але клянусь, я й так щасливий, танцюючи з вами.

Раду хотілося говорити що-небудь, аби не мовчати.

— Ой, це смішно й дико.

Вона вирвалася з його обіймів і, впавши на крісло, залилась дзвінким сміхом.