Эдуард Фиккер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

Я здвигую плечима.

— Про це ти й сам мусив знати.

— Мусив… Та думаю, що я все-таки переконав її. Так. Здається, навіть є конкретні докази. її штовхали проти нас цілком випадкові, нетверді переконання. Коли ж вона збагнула, що все це помилка, що її погляди лиш наслідок виховання, то не змогла одступити й спокутувати те, що заподіяла, хоч і призналась у всьому чесно.

— Сама собі?

— Так, — каже Вашек. — Адже вона наклала на себе руки, чи не так?

Я хитаю головою.,

— Не так, — відповідаю йому. — Поблизу неї не було знайдено зброї.

— Он що! — не здається Вашек. — Але ж її могли й підняти…

Хоч зброю й не було знайдено, але в припущенні Вашека є якийсь сенс. Не можна також не вірити в силу його впливу на Марту Вальтерову. Треба дізнатись, куди щезла зброя. Можливо, про викриття схованки резиденти не знали, і тому самогубство Марти Вальтерової дуже здивувало Лебруна та його спільників?

Гіпотеза Вашека щодо самогубства не виключає вбивства.

Я кажу Вашекові:

— Марта не мала дозволу на зброю. Цілком можливо, що вона тримала її таємно.

— Мені про це невідомо, — каже він з цілковитою байдужістю.

— А ти взагалі знаєш що-небудь? Наприклад, про її зв'язки?

Він заперечно хитає головою.

— У нас було лише декілька спільних знайомих, — каже тихо, — але про це ти знаєш. Ми завжди охочіше лишалися вдвох.

— А ти не думаєш, що вона могла зустрічатися з іншим, а тебе просто дурила?

— Тепер я вірю. Крім того, це вже доказано.

— Ти був занадто довірливим, — бурмочу я.

Він якусь хвильку мовчить, а потім каже:

— Так, тут я виявив короткозорість. Можеш мене корити в цьому. Це дуже серйозний недолік. Тому я й подав рапорт про своє звільнення. Скоро тобі повідомлять…

Я вкрай здивований.

— Хто тебе змусив до цього?

— Ніхто.

Вигляд у нього зовсім байдужої людини, такої, що покірно жде вирішення своєї долі. Мені це не подобається. Кажу йому про це, а він тільки здвигує плечима.

Дзвоню телефоном двом своїм помічникам.

— Поїдемо на квартиру до Вальтерової, — кидаю Вашеку. — Ти мусиш там усе оглянути.

— Це конче потрібно? — питає він. — Мені там кожна річ муляє око.

— Тому й поїдемо, — кажу я.

— Я бував там і сам, — ніби виправдовується він. — У мене був свій ключ, і я міг приходити коли завгодно. Можу сказати по пам'яті, де що стоїть.

— Але ж зараз ти поглянеш на все іншими очима.

Він тяжко зітхнув.

— Я ніколи там чогось особливого не помічав.

— Може, сьогодні пригадаєш якісь дрібниці. Постійно закриту шкатулку чи щось подібне.

Вашек хитає головою.

— Нічого такого там не було.

Проте слухняно йде за мною.

Дорогою ми обидва мовчимо. Заходимо в дім, розташований у передмісті. Мовчки стоїмо в кімнаті Марти. Тут все зосталося на місцях.

Вашек блукає поглядом по помешканню, де він провів стільки щасливих хвилин. Не так-то легко вирвати з серця кохання. Лише тепер бачу, який це для нього удар.

Залишаю його на деякий час у спокої.

Дивлюсь на французьку канапу, присунуту до стіни. Ліворуч і праворуч од неї стоять гарненькі столики. На одному — приймач, на другому — телефон. На нижній поличці — телефонна книга.

Вашек здивовано здіймає брови і раптом тихо каже:

— Тут таки чогось не вистачає.

З'ясовується, що на овальному столику, затиснутому поміж двома м'якими кріслами, — кімната трохи замала, — завжди стояла китайська шкатулка з куривом.

Вашек звертається до мене, а в самого струмить тривога з очей.

— Скільки разів вона давала мені з неї сигарети, — каже пригнічено.

Він пам'ятає, що в тій шкатулці було кілька відділень.

Дерево, що з неї вона була зроблена, додавало сигаретам чудового присмаку. Тепер на столі зосталась тільки гранчаста попільниця й велика срібна запальничка. Китайська шкатулка зникла.

— Вона нею дуже дорожила, — говорить Вашек.

Мої хлопці нічого не відають про шкатулку. «Не було тут її», — кажуть вони. Вашек настоює з дивною впертістю і навіть з деяким роздратуванням:

— Вона була покрита буро-червоним лаком та інкрустована перламутром. Довжина — сантиметрів двадцять п'ять. Висота — десять. На одній стінці — срібна монограма «М. В.».

Наказую хлопцям пошукати ще раз. Вони підкоряються, але видно, що вважають цю роботу марною. Шкатулка ще першого разу не обминула б їхньої уваги.

Тоді я докладніше розпитую Вашека про шкатулку. Він не може приховати хвилювання:

— Може, вона щезла тому, що в ній були компрометуючі речі? Мені це навіть в голову не приходило. Сигарет в ній завжди було кілька шарів. Дна я так і не бачив. Мабуть, під сигаретами й лежали якісь папери…