Эдуард Фиккер - Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Що ж, дякую.

Потім звертаюсь до Вашека Небеського. Хвилину роздумую, як мені вести з ним розмову. Вирішую триматись товариського тону, що був притаманний нашим стосункам.

— Слухай, — кажу, — тобі доручили особливе завдання. Ти мав побувати в деяких державах. І це твоє відрядження було пов'язане з кодом ВХ-222.

— Так, — киває Вашек.

— Я мушу повідомити тобі рішення міністерства, — ледве стримуюсь, щоб бути спокійним, — наказ про твою поїздку скасовано.

— Гаразд.

— І це тому, що тебе підозрюють.

— Звичайно, — спокійно каже Вашек.

— Слухай уважно. У погранзоні знайдено криївку. Допомогла нам стара селянка. За місцем стежили. І скоро прикордонники затримали людину, яка намагалася покласти туди розгадку коду ВХ-222. Нею виявилась Марта Вальтерова…

— Марта Вальтерова!

— Так. Твоя наречена.

Вважаю, що викласти все одразу краще, аніж таїтись. У Вашека кров одринула від обличчя. Очі потьмарились, губи побіліли. Я боюсь за нього. Стежу за ним уважно і навіть не бачу, як виглядає полковник.

Потім питаю щонайспокійніше:

— Ти розумієш, що я казав?

Вашек стискає кулаки, аж суглоби побіліли.

— Розумію, — хрипить він. — Коли це сталося?

— Сьогодні опівдні.

— Її арештовано?

Я мовчки хитаю головою. Тепер підходимо до найстрашнішого.

— Що з нею?

Підводжусь. Кладу руку йому на плече.

— Не треба, — кажу.

Його витріщені очі лякають мене. Я стискую його рамено.

— Вона мертва, — наважуюсь я. — Хтось вистрілив у неї біля тайника і сам утік до лісу.

Я радий, що найстрашніші хвилини розмови з Вашеком уже позаду.

Справу, яку я згадав ще на початку, позначено літерами «Р. Л.» Зараз дізнаєтесь, чому.

Коли розшифрувати їх, то буде відома правда, що одночасно є цілковитим безглуздям. Єдині люди, яких можна підозрювати в крадіжці коду ВХ-222, — це Вашек і полковник. Лише вони знали таємницю коду і тримали її в голові.

У Вашека Небеського справи значно гірші, ніж у полковника. Треба чекати, поки він отямиться. Одначе він відчайдушно заявляє, що не винен. На його думку, Марта не могла скористатись коханням з такою підступною метою. У нього був ключ од її кімнати, який він передав мені одразу. Він приходив до неї, коли хотів. І нічого підозрілого не помічав. Гадаю, що Марта дурила його. Пізніше він що-небудь пригадає. Адже Вашек ніколи не був тюхтієм.

Що стосується Марти Вальтерової, то вона вже нічого не скаже. Про знайдений у погранзоні тайник Вашек, звичайно, знав. І якщо він таємно спілкувався з нею, то не дозволив би їй піти на смерть, яка, зрозуміло, спостигла б і його.

В особі Вальтерової прибрали небажаного свідка, якому загрожував арешт і який міг би когось видати. Тут, мабуть, діє шпигунська зграя, яка довідалась про викриття схованки. Постріл у лісі — це крайній захід. Попередити Вальтерову, очевидно, не змогли. Адже присутність її біля тайника могла навести на слід органи безпеки.

Таким чином, її смерть — справа рук іноземних резидентів. Ось чому літера «Р» на моїй справі цілком законна. Друга літера — «Л» — означає прізвище «Лебрун». Та дозвольте мені розповісти по порядку.

Йшла собі старенька, — це було зовсім недавно, всього два дні тому, — йшла лісом. Коли бачить, біля чавунного хреста на роздоріжжі вовтузиться якийсь чоловік. Побачивши стареньку, він спокійнісінько всівся на кам'яну основу й запалив люльку.

Старенька у нього й питає:

— А що ти робиш тут, рідненький?

Чужинець, зодягнений у коротке поношене пальто, посмоктує люльку і гугонить:

— Як — гарно у вас тут, у лісі.

А навколо зима, дме різкий холодний вітер. Старенька, звичайно, зацікавилась. Питає про те, про се. Чоловік киває в бік села, до якого добиратися з годину. У нього, бачте, там родичі. Але називає прізвище, що його старенька ніколи й не чула. Тоді почав викручуватись і назвав інше, трохи дальше село. Іти з старенькою одмовився. Вона довго роздумувала. Цей тип біля хреста став їй здаватися підозрілим. З'явився тут, ніби з неба впав. Коли озирнулась, побачила, що він простує геть. Але не в бік села, «де живуть родичі», а в напрямку кордону.

Старенька зустріла патруль і розповіла свою пригоду. Не сподобався їй той чоловік. Коли б не виявився шпигуном. Патруль сповістив на заставу. Бійці взяли собак і пішли на розшуки пана Вонашка, як він назвав себе старенькій. Ідуть назирці і бачать, як він крадеться до кордону глухими неходженими стежками.

Коли ж не зміг пояснити, чому в таку пору блукає в лісі, потягли його на заставу. Там обшукали і знайшли пістолет та посвідку на ім'я Соучка. За чверть години з'ясувалось, що копії такої довідки немає в жодному відділку міліції й що, таким чином, вона фальшива. Тоді він, опустивши голову, признається, що виконує функцію поштаря — закладає й виймає папери із криївки в чавунному хресті.