Ян Флемінг - Із Росії з любов'ю

— Так точно, товаришу полковнику! — Тетяна відчула, якої вона набуває ваги, і раптом усе це прибрало в її очах привабливого вигляду. Аби тільки вона змогла зробити все як слід! А вона, безперечно, робитиме все якнайкраще. А що, коли їй не пощастить закохати в себе англійського шпигуна? Нахилившись, Тетяна знову поглянула на фотографію. Яке привабливе обличчя! А що таке мистецтво зваби, про яке правила ця жінка? Може, це за його допомогою...

Задоволена Роза Клебб підвелася з-за столу.

— А тепер, люба моя, можна й розслабитись. На сьогодні досить. Я піду й приведу себе до ладу, і ми зможемо поговорити по-дружньому. За хвилину я повернуся, їж цукерки, а то я їх просто викину. — Роза Клебб зробила невиразний жест і з діловим виглядом вийшла до сусідньої кімнати.

Тетяна знову сіла. То ось про що йдеться! Зрештою, не так воно все й погано. Яка полегкість! А яка честь бути обраною для такої важливої справи! Навіщо було так лякатися! Звісно, державні мужі не дозволять зашкодити невинній людині, яка чесно працює і не має в своїй записке темних плям. Зненацька вона відчула неймовірну дочірню вдячність до великої держави, а також гордість, що тепер вона матиме змогу повернути дещо зі своїх боргів. Навіть ця жахлива жінка Клебб насправді не така вже й погана, як здавалося досі.

Тетяна все ще весело розмірковувала про ситуацію, коли двері до спальні прочинились і з'явилася «жінка Клебб».

— Як тобі оце, люба моя? — Полковник Клебб розпростерла свої дебелі руки й закрутилася на всі боки, зводячись, мов манекенниця, навшпиньки. Потім стала в класичну позу, відкинувши одну руку набік, а другу поклавши на талію.

У Тетяни відвисла щелепа. Вона, як у лихоманці, намагалася придумати, що їй сказати. Полковник СМЕРШу Клебб надягла напівпрозору нічну сорочку з оранжевого крепдешину із фестонами навколо короткої квадратної шиї, а на зап'ястках — із широкими в оборках рукавами. Під сорочкою чітко виднівся ліфчик із двома великими трояндами з рожевого атласу. Нижче красувалися короткі й широкі старомодні штанці до колін, теж із рожевого атласу й з еластичною стрічкою вище колін. З-під напіввідкритих зборок нічної сорочки випиналось одне коліно з ямкою, схоже на жовтуватий кокосовий горіх. Ноги були взуті в рожеві атласні капці з помпончиками із страусових пір'їн. Роза Клебб скинула окуляри, і на її «роздягненому» обличчі одразу ж проступив товстий шар фарби, туші та губної помади. Одне слово, у неї був вигляд найстарішої і найстрашнішої в світі повії.

— Дуже симпатично,— затинаючись, промимрила Тетяна.

— Правда? — манірно протягла жінка. Потім підійшла до широкої канапи в кутку, накритої кричущим зразком селянського килимарства; під стіною лежали брудні атласові диванні подушки пастельних кольорів. З радісним вигуком Роза Клебб упала на канапу й застигла в карикатурній подобі пози мадам Рекам'є. Тоді спроквола потяглася до розетки й ввімкнула настільну лампу з рожевим абажуром, підставка до якої була зроблена у формі оголеної жінки — імітація під скло а-ля Лалік. Долонею Клебб поплескала по канапі поруч із собою:

— Вимикай верхнє світло, люба моя. Вимикач біля дверей. Приходь і сідай коло мене. Ми повинні пізнати одна одну трохи ближче.

Тетяна підійшла до дверей. Вимкнула світло. Потім рішуче схопила дверну ручку, повернула її, відчинила двері й спокійно ступила в коридор. І тут її нерви не витримали — вона щосили грюкнула дверима і, не озираючись, затуливши руками вуха, побігла коридором, щоб не почути крику переслідувачки. Та крик і не пролунав.

Був ранок наступного дня.

Полковник Клебб сиділа за своїм столом у просторому кабінеті в підвалах СМЕРШу, що був її штаб-квартирою. А втім, це був не кабінет, а просто приміщення для роботи. Одну стіну повністю закривала карта Західної півкулі, а другу, протилежну,— Східної. Під лівою рукою періодично видавав сигнал апарат «Телекриптон», дублюючи іншу машину в шифрувальному відділі, що розмістився під високими радіощоглами на даху будинку. Час від часу полковник Клебб відривала стрічку і прочитувала її за допомогою коду. Власне, це була формальність. У разі важливих подій її поінформують телефоном. Кожний агент СМЕРШу в усьому світі перебував під контролем цієї кімнати — контролем пильним, залізним.

Важке обличчя Клебб мало похмурий і неуважливий вигляд, куряча шкіра під очима висіла, мов торбина з непотребом, а білки очей були помережані червоними прожилками.