Александр Авдеенко - Дунайські ночі

— Не набивай собі ціну: і так дорогий! Поки людина живе, вона завжди боїться. Я ось уже майже двадцять років з життям і смертю обнявшись ходжу, а все одно блідну і холону, коли йду на діло.

— Тобі так і належить, а я… Заказаний мені страх.

— Залізний ти, чи що?

— Хоч і не залізний, а ні куля, ні вогонь, ні тюремна блощиця, ні табірний щур не вгризе мене.

— Справді?.. Це ж чому?

— А тому… Тисячі років живу на землі і ще тисячі років житиму…

— Он як!.. Виходить, ти з Адамом і Свою знайомий? Був свідком всесвітнього потопу? Може, ти й живого Христа бачив?

— Бачив! — похмуро, визивно відповів Уваров.

Дунай Іванович ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Ну, коли так, то звичайно… Словом, безсмертний? — Черепанов обережно торкнувся коліна Уварова, помацав м'язи, ребра. — Із звичайного тіста зліплений, а зносу немає. Вічний. От здорово!..

— Не смійся.

— Ну, що ти, Сисой! Заздрю. Захоплююся. Пишаюся, що доля звела мене з такою чудо-людиною.

— Таке чудо кожному доступне.

— Навіть мені?

— І тобі.

— А як до нього підступитись?

— Довго про це розповідати… Спи!

— Не скажеш?

— Спи, кажу. У сні відповідь матимеш.

Уваров погасив лампу, і в сирій, затхлій хатині запала тиша.

Дунай Іванович затаївся на нарах. Готовий був до всяких несподіванок. Хто знає, чого можна чекати від «безсмертного». Стискував пістолет, напружено прислухався, вдивлявся в той куток, де на старій овчині лежав Уваров. Там було тихо. «Плавні, плавні, — думав Черепанов засинаючи. — Що там?.. Спитати не можна».

Вранці перший прокинувся господар. Умився. Розчесав бороду і волосся дерев'яним з рідкими зубцями гребінцем. Розштовхав гостя.

Черепанов розплющив очі, посміхнувся.

— Одержав!..

— Що?

— Вже забув?.. У сні одержав відповідь на своє запитання: як стати безсмертним?

— Ти все жартуєш. — Уваров насупився. — Не раджу. Даремно таке не проходить.

— Ти ж казав сам…

— Тримай язика за зубами!.. Тиші, мовчання додержуй!.. Ось що я тобі казав. Ну, добре! На годинку відлучуся. Провізії куплю, на пошту зайду. Сиди в хаті та поглядай у вікно. Якщо непрохані гості на острів завітають, ховайся на горище.

— Все ясно… Рушай! Газет свіжих привези.

Сисой Уваров швидко поснідав, спустився до ріки і на саморобному, низько посадженому двовесловому човні безшумно поплив до міста.

Коли він зник за Чорним островом, Дунай Іванович ввімкнув кишенькову рацію, настроївся на потрібну хвилю і викликав полковника Шатрова.

За кілька хвилин швидкохідний катер перлистого кольору з вимпелом суднової інспекції на кормі причалив до Тополиного. На берег зійшли Шатров і Гойда.

Черепанов доповів про те, що йому стало відомо. Розповів і про плавні.

Шатров зірвав з вербової гілки листок, розтер його між пальцями, понюхав і, примруживши очі, задумався.

— Сьогодні вилітаю до Москви, — сказав він. — Незабаром повернуся. Вже не сюди, а у Явір. І вам тут нічого робити. Плавнями і «Білугою» займуться інші. Переїжджайте в Закарпаття. Василю, ти лети сьогодні ж. Розчисть Дунаю Івановичу шлях у монастир. А ти, Дунай Іванович, сердечно попрощайся з Уваровим і рушай слідом за Гойдою, йди на побачення з «Говерлою». Зустрінемося через три дні в Яворі. У мене все. Запитання є?

— Є!.. — Гойда вказав на зім'яту фотографію Сисоя Уварова. — Цікавий експонат цей «безсмертний». Відкрилася нова жила. Варто було б до кінця її розробити, а потім братися за «Говерлу».

— Ні. З Уваровим ясно. Найголовніше, я гадаю, буде там, у Яворі, на Тисі і далі, на Дунаї. Прибережи свій запал, Василю. Все ще попереду.

Залізні глухі ворота монастиря Дунай Іванович обійшов стороною. Гойда докладно розповів йому, як, не привертаючи до себе уваги, знайти Кашубу.

Перепливши Кам'яницю, пішов правим берегом ріки і незабаром вибрався до Соняшної гори. Тут, біля куреня з кукурудзяного бадилля, зустрівся з тим, хто йому був потрібен.

Живе на вільному повітрі «Говерла», п'є джерельну воду, вмивається з прозорої криниці, а немає в ньому нічого свіжого. Волосся колишнього управителя графським маєтком розпатлане, брудно-попелясте. Борода схожа на сухі водорості. Зморшки на обличчі забиті пилом. Зім'ята, ніби пожована сорочка втратила свій первісний колір, штани обтріпані, випнуті на колінах.

Думки і почуття Дуная Івановича не відбилися ні на його обличчі, ні в погляді. Він чемно привітався, зняв верховинського капелюха і, як належало прохачеві, низько вклонився.