Александр Авдеенко - Дунайські ночі

Сисой Уваров відчув наближення до бога, коли дістав через довірених людей «Бізона» сигнал діяти.

В картотеці «Бізона» він числився під кличкою «Білуга».

«Білуга» виконував обов'язки безкорисливо. Час од часу права рука Христа на землі (Сисой його ніколи не бачив, бо жив той за морями-океанами) присилав платню — благословення боже.

Уваровим і такими, як він, керував Карл Бард, знавець російських сектантів, що жили в дельті Дунаю, в Закарпатті, Прикарпатті та в румунських горах.

Сисой Уваров став підручним Карла Барда ще тоді, коли на Дунаї повновладним господарем, державою в державі, була Європейська Дунайська комісія, до якої входили представники Румунії, Німеччини, Австрії і таких «дунайських» країн, як Англія, Франція, Італія. Над будинками комісії та її суднами розвівався особливий прапор. Європейська Дунайська комісія мала свій флот, свої суди, дипломатичні привілеї, право вільно стягувати податки оборотною валютою.

І, звичайно, комісія мала свою розвідку. Карл Бард був співробітником розвідки. Офіціально він виконував обов'язки інспектора по нагляду за судноплавством, його катер у будь-яку погоду і час з'являвся в Ізмаїлі, Тульчі, Галаці, біля берегів Чорного острова, у Вилкові і Сулині. Барда знали капітани суден, начальники пристаней, бакенщики. Всі його боялися: він мав право особисто звільняти людей, віддавати до суду, штрафувати.

Тоді Сисой Уваров і зійшовся з Бардом. Він був механіком-водієм на катері інспектора. Три роки разом плавали по Дунаю. Вивчили кожний куточок на ближніх і далеких озерах, на всіх островах, ночували мало не в кожного бакенщика.

Темна низька хмара, що виринула з-за плавнів, закрила місяць. Зникла місячна доріжка. Дунай почорнів. На краю неба, ще чистому від хмар, виступили зірки, досі непомітні. Стали яскравіші бакенні вогники. Листя вкрила роса, і воно опустилося під її вагою, завмерло.

Пароплав за пароплавом проходили зверху — білі, стрункі пасажирські, присадкуваті нафтоналивні баржі, задимлені буксири. Прошумів і рейсовий пароплав Ізмаїл — Одеса, а той, заради якого нудився тут бакенщик, не йшов.

«І сьогодні даремно чекав», — подумав Уваров. Крекчучи, позіхаючи, він підвівся і попрямував додому. Не встиг пройти і п'яти кроків, як з Дунаю долинув тихий, обережний голос:

— Зачекай, друже!..

Уваров ждав підводного гостя з дня на день, з години на годину, і все-таки здригнувся, злякався, коли той виринув.

«Білуга» зупинився. Він не озирався. Перехопило подих.

— Ти бакенщик? — запитав хтось.

— Ну, бакенщик.

— Петро Петров?

— Не на ту адресу попав.

Промовивши пароль, Уваров обернувся і побачив чоловіка, який виходив з води. Дебелий, увесь чорний, ніби обпалений пожежею дубок. Тільки обличчя біле — поринач уже зняв маску. За плечима великий рюкзак. Довго, видно, сидів під водою. Від нього пахло сирістю, дунайським мулом. У складках резинового комбінезона блищали краплі води. Густе довге волосся зачесане назад.

Уваров подав гостю руку.

— Доброго здоров'я. З прибуттям!

— Спасибі, Сисой Мефодійович. Здрастуй. Багато про тебе чув, а тепер ось і побачитися довелось. Ану, дай гляну!

Уваров був широкоплечий, з великою вухатою головою. На низькому, косо зрізаному лобі випиналися дві гулі, схожі на телячі ріжки, що тільки-тільки проклюнулися. Ніс товстий, м'ясистий. Щоки обвислі, важкі, в сирих зморшках. У темній глибокій западині блищать маленькі зіркі очі. З-під чорної сатинової косоворотки виглядає гострий кадик.

Ці риси Сисоя Уварова добре примітні, але згодом Черепанов легко викликав у своїй пам'яті образ Уварова єдиним словом — «іржавий». Це і є його головна суть. Голова обросла коротким, жорстким, як на дротяній щітці, землисто-рудим волоссям. Борода теж темно-руда, як мочалка, росте в усі боки. Брови стовбурчатьея жовтою щетиною. Важкий дух іржі, вологості, тліну супроводжує кожен рух Сисоя Уварова.

Черепанов випустив руку бакенщика.

— Ну, от і подивився.

— Цікаво!

— Що тобі цікаво?

— У твоє дзеркало, кажу, цікаво подивитись. У звичайне, скляне, я ні разу в житті не дивився. Не можна. Ну, кажи, який я? На сома столітнього схожий, га? — Він засміявся. І сміх його теж був якийсь вологий, холодний.

— Нічого, русалка не відмовиться.

— Крутиш?.. Ну, бог з тобою. Мені однаково, який я: страшний чи привабливий… Не для людського ока живу на світі. Ти хто? Як величати накажеш?

— Зви Іваном. — Черепанов посміхнувся. — В далеких відрядженнях звик бути Іваном.