Александр Авдеенко - Дунайські ночі

«Якось запитали у Сірого, де він набрався мудрості. Той посміхнувся лукаво і відповів: «Багато чому я навчився у своїх наставників, більше у своїх товаришів, але найбільше — у своїх учнів…» Ось уже багато років я люблю Василька і вчуся сприймати життя так, як він. Це великий хист і велике вміння добре жити. Василь щедро наділений цим хистом, але він не помічає свого багатства і захоплюється розумом і талантом інших. Це його давня звичка, ще відтоді, як був розвідником у партизанському загоні імені Олекси Довбуша. Там, у суворих Карпатах, на полях Вітчизняної війни, засіяних великими подвигами, — коріння Василька. Ще тоді почав він наслідувати прославлених розвідників, хоч і сам уже був сміливим, спритним. Але йому здавалося, що в інших усе краще, ніж у нього. І не знав того, що йому не треба нічого наслідувати, позичати чужий розум, чужу кмітливість, чужу хоробрість. Скромність, яка не підозрює, що вона скромність, щире незнання своєї сили, невтолиме бажання бути сильнішим і кращим, невтомні пошуки взірця для прикладу, радісне знаходження цього «взірця» були постійними його супутниками. І тепер, на щастя, не залишили його. Навчаючись у всіх свідомо, з відкритими очима, він сам мимоволі навчає багатьох.

Повторюю, наполягаю: найвищий хист людини — благоговійне захоплення справами своїх товаришів, вміння радіти з чужого успіху, чужого розуму, чужих перемог, здатність високо оцінювати іншого і недооцінювати себе. Така людина зробить багато, за будь-яких обставин, ніколи не підведе ні друга, ні державу, ні партію.

Василю бракує чекістської зрілої майстерності, спокою, терпеливості, проникливості. Все це прийде до нього згодом. У такої породи бійців є одна могутня особливість. Суворов назвав її солдатською кмітливістю, вправністю. Люди мистецтва називають її делікатніше — натхненням. Кажуть, воно від неба, від лукавого, стихійне, непідвладне тому, в кому народжується, може впливати на людину і так, і інакше. Не знаю. Але я твердо переконаний, що натхнення спалахує не саме по собі, а від іскри, викресаної працею. Найчастіше, найохочіше натхнення приходить до того, хто любить працю. Василь працьовитий, має світлий розум, сильну волю, твердий характер, пройшов добру школу людяності, боротьби за правду, за справедливість, хоробрий, морально стійкий, митий в семи водах, товчений в семи ступах, добре вихований.

Чого це я про Гойду згадав «у перших рядках мого листа»? Він ще не знає про існування «Говерли», але вже догадується про нього, занепокоєний, оглядається, думає, шукає: хто, де, звідки, чому, для чого? Чудово! В нашій справі це і називається натхненням.

Признатися, я схитрував, коли сказав Гойді, що і радий би відкрити йому секрет, та немає чого сказати. Секрет є, і чималий. Деякі факти дають мені підстави думати, що «Говерла» переховується під личиною виноградаря Кашуби. А якщо це так, то я не можу покинути все і їхати на Дунай. Ні, Василю. Насамперед мене цікавить «Говерла», людина з «Відділу таємних операцій». Подія у «Верховині», певна річ, насторожила його, примусила затаїтись, і тому ми не можемо зразу встановити, з ким він зв'язаний, крім Качалая.

Що я сьогодні знаю про нього? Спочатку він невиразно виринув у зоні нашого спостереження 16 серпня 1956 року на ужгородському поштамті. В нашій справі часто знаходиш самородок там, де немає ніяких супутників золота. Потім Кашуба з'явився і уже досить чітко на імлистому горизонті «Рукотрясіння». Нарешті Кашуба прийшов на ужгородський поштамт одержати телеграму до запитання і тим самим став повноправною дійовою особою операції «Рукотрясіння». Тепер все залежить од нашого терпіння, від уміння вибрати вдалу позицію для спостереження. Беру цю місію на себе.

Повертаюся до Кашуби. Гадаю, що він «Говерла», правда, поки що тільки на підставі одного слова, знайденого в паперах «студентів». Андрій Ярославович Кашпар. Агроном. Народився в Береговому, недалеко від Тиси. Жив в Угорщині, в околицях Токая, був управителем маєтку угорського графа. Коли минуло двадцять п'ять років, емігрував у США. Повернувся в Закарпаття в тридцятих роках, привіз із собою дуже вродливу, з чималим запасом доларів, дружину, американку закарпатського походження, мадьярку за народженням. Тепер вона просто вродлива жінка, а от скільки в неї грошей і добра — приховує. Вона чи то дочка, чи то племінниця якогось поміщика, звичайно, колишнього.

Андрій Кашпар залишив після себе деякий слід в архівах ужгородського жандармського управління. Доведено, що він служив в угорській і чехословацькій розвідках. Не відмовляв у послугах англійцям, французам, німцям. В роки війни тинявся в Будапешті, в Трансільванії, заглядав і в Плоєшті — готував наліт американських бомбардувальників на нафтові промисли. Після війни зник. На його сліди пощастило натрапити кілька років тому. Стало відомо, що Андрій Кашпар під кличкою «Говерла» влаштувався в Баварії, в американській розвідувальній школі, де навчає «людей закону Лоджа». Недавно він покинув школу і виїхав з невеликою групою своїх «вихованців» у невідомому напрямку.