Вьет Нгуен - Симпатик

— Їдьте за ним, — відповів я.

Я стояв біля прочинених дверей, які пропускали прохолодне вечірнє повітря. На першій від мене лаві сиділи Бон і Лінь, Дук на материному коліні нахилився вперед, дивлячись у вікно понад моїм плечем. Вулиці були порожні. Радіо повідомило, що оголошено комендантську годину на добу через страйк в аеропорту. Тротуари були майже такі ж безлюдні, тільки де-не-де, наче привиди, лежали комплекти форми, скинутої дезертирами. Подекуди це були такі акуратні купки (шолом на сорочці, взуття під штанами), що можна було подумати, що їхні власники випарувалися під рентгенівським променем. Навіть у місті, де ніщо не пропадало просто так, ніхто не чіпав ці форми.

У моєму автобусі їхало принаймні кілька солдатів у цивільному, хоча решту родичів Генерала становили здебільшого жінки й діти. Ці пасажири буркотіли щось собі під ніс, скаржачись на одне, на інше, та я не звертав на них уваги. Навіть якби наші земляки опинились у раю, вони б не оминули нагоди зазначити, що там не так тепло, як у пеклі.

— Чому він туди їде? — спитав водій. — Комендантська година! Нас усіх постріляють чи принаймні заарештують.

Бон зітхнув і похитав головою.

— Він Генерал, — сказав він так, начебто це все пояснювало.

Так воно і було, але водій продовжив скаржитися, поки ми їхали повз центральний ринок, звертали на Ле Луа, і не припиняв, аж поки Генерал нарешті не спинився на площі Лам Сон. Перед нами був грецький фасад будинку Національної асамблеї, колишня міська опера. Саме звідси політики керували вбогою комічною оперетою нашої країни — наскрізь фальшивою пародією з огрядними солістами у білих костюмах і вусатими примадоннами у військовій формі, пошитій на замовлення. Я висунувся з автобуса й підняв очі на сяйливі вікна бару на даху готелю «Каравела», куди часто супроводжував Генерала на аперитиви або ж на зустрічі з журналістами. З балконів відкривався незрівнянний вид на Сайгон та передмістя, і навіть зараз звідти лунав відгомін сміху. Це, певно, були іноземні журналісти, готові вимірювати температуру міста в його передсмертних судомах, та аташе народів нейтралітету, які спостерігали за сяйвом, що піднімалось на виднокраї над складом амуніції Лонгбін, поки над ними в нічному небі спалахували трасери.

Мене охопило бажання розрядити свою зброю, цілячись у напрямку того сміху, просто щоб пожвавити їм вечір. Коли Генерал вийшов з машини, мені здалося, що ним керує той самий імпульс, однак він звернув в іншому напрямку, від Національної асамблеї до огидного пам’ятника на смузі трави, що розділяла вулицю навпіл. Я пошкодував, що лишив свій «Кодак» у наплічнику, а не поклав до кишені, бо мені хотілося б мати фото Генерала, який козиряє двом масивним морпіхам в атаці (героя позаду, вочевидь, надто цікавили сідниці товариша). Бон теж козирнув пам’ятникові, як і решта чоловіків в автобусі, а я міг думати лише про те, чи захищали ці морпіхи людей, що прогулювалися сонячними літніми днями під їхніми поглядами, чи, з такою ж імовірністю, атакували Національну асамблею, на яку була наставлена їхня зброя. Але коли один з чоловіків в автобусі почав схлипувати і я сам козирнув пам’ятнику, мені спало на думку, що все не так уже неоднозначно. Наші повітряні сили розбомбили палац президента, наша армія застрелила й зарізала нашого першого президента і його брата, а наші генерали у своїх суперечках розбурхали стільки державних переворотів, що я і порахувати їх не міг. Після десятого путчу я змирився з абсурдним станом нашої держави, охоплений сумішшю відчаю та гніву з дещицею гумору — то був вибуховий коктейль, під впливом якого я поновив свої революційні присяги.

Задоволений Генерал повернувся до «сітроена», і конвой рушив далі, перетнувши однобічну вулицю Ту До [16] У перекладі — вулиця Свободи, центральна вулиця Сайгона. у місцях, де вона впадала у площу й витікала з неї. Я востаннє глянув на «Кафе Живраль», у якому ласував французьким ванільним морозивом на побаченнях з гідними сайгонськими дівчатами та їхніми муміфікованими тітками-дуеньями. Поряд з «Живраль» була кав’ярня «Бродар», де я смакував ароматними млинцями, відчайдушно намагаючись ігнорувати жебраків, що шкандибали й накульгували довкіл. Ті, в кого були руки, складали їх човником, ті, кому рук бракувало, стискали в зубах бейсболки. Ветерани з ампутованими кінцівками тріпотіли порожніми рукавами, наче безкрилі птахи; німі старі пильно дивилися зміїними очима; малі безхатченки розповідали байки про своє жалюгідне становище; юні вдовиці колисали малюків з кольками, що їх цілком могли десь позичити; різноманітні каліки демонстрували всі можливі неапетитні хвороби, відомі людству. Далі на північ по Ту До стояв нічний клуб, у якому я чимало вечорів провів за ча-ча-ча з панянками в міні-спідницях, а останнім часом — і на височенних підборах. Саме на цій вулиці колись можновладні французи влаштовували своїх осипаних золотом коханок, а згодом і менш вишукані американці гульбенили у брудних барах з яскравими неоновими вивісками — «Сан-Франциско», «Нью-Йорк», «Теннессі», де лунала голосна музика кантрі. Той, хто після вечірнього дебошу почувався винним, міг похитуючись пройти вулицею ще далі на північ, де, в самому кінці Ту До, стояла цегляна базиліка — саме туди, через вулицю Гай Ба Чанґ, нас вів Генерал. Перед базилікою стояла біла статуя Діви Марії — руки розкриті на знак миру та прощення, очі опущені вниз. Вона з сином, Ісусом Христом, була готова прийняти всіх грішників Ту До, однак манірні священики та любителі каятися, серед яких був і мій батько, до мене найчастіше ставилися з презирством. Тож я завжди зустрічався з Маном у наших таємних справах саме тут, і ми обидва смакували цей фарс, бо ж нас теж вважали вірянами. Ми ставали на коліна, але насправді були атеїстами, бо обрали комунізм замість Бога.