Вьет Нгуен - Симпатик

— Я хочу лишитися тут, — сказав я. — Усе майже скінчилося.

Ман зітхнув за побожно складеними долонями.

— Майже скінчилося? — «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя» . — Твій генерал не єдиний планує битися далі. Старі вояки не здаються. Війна триває надто довго, щоб вони могли просто так зупинитися. Потрібен хтось, щоб наглядати за ними, щоб вони не наробили забагато проблем.

— Що буде, як я не полечу? — спитав я.

Ман підняв очі до зеленкуватого, вкритого синцями Ісуса, що висів на розп’ятті над вівтарем, зі своїм європейським обличчям, зі шматком тканини на стегнах, хоча, найпевніше, помер він голий. Ман вишкірився, показавши навдивовижу білі зуби.

— Там ти зробиш більше добра, аніж тут, — сказав син дантиста. — І якщо вже не для себе, зроби це для Бона. Він не поїде, якщо думатиме, що ми лишаємося тут. Але в будь-якому разі, ти хочеш поїхати. Визнай це!

Чи наважусь я визнати? Чи наважуся зізнатись? Америка, земля супермаркетів і супершосе, суперзвукових реактивних літаків і Супермена, суперавіаносців та суперкубка! Америка, земля, що не вдовольнилась ім’ям, даним за її кривавого народження, що наполягла, вперше в історії, на загадковій абревіатурі США, трійці літер, перевершеній згодом лише четвіркою СРСР. Хоча кожна країна вважає себе в чомусь вищою за інших, чи існувала коли-небудь країна, що витягнула стільки «супер» для означень з федерального банку своєї самозакоханості, не лише суперупевнена, але й насправді супермогутня, яка не буде задоволена, поки не притисне всі нації світу до землі і не змусить кричати: «Дядько Сем»?

— Гаразд, визнаю! — сказав я. — Зізнаюся.

Ман пирхнув і сказав:

— Вважай, що тобі пощастило. Я ніколи не покидав нашої чудової батьківщини.

— Пощастило? Справді? Ти хоча б почуваєшся тут, наче вдома.

— Дім переоцінюють, — сказав він.

Йому просто було це казати, зважаючи на те, що його батьки мали непогані стосунки, а брати та сестри обачно відверталися, коли йшлося про його революційні симпатії. Чимало родин у ті часи розколювалося, хтось бився за Північ, хтось — за Південь, хтось відстоював комунізм, а хтось — націоналізм. Однак, попри всі розколи, всі вважали себе патріотами і відстоювали країну, до якої належали. Коли я нагадав йому, що сам до неї не належав, він сказав:

— До Америки теж.

— Можливо, — відповів я. — Але я народився не там, а тут.

Вийшовши з базиліки, ми попрощалися — по- справжньому, не розіграною пізніше для Бона виставою.

— Залишаю тобі свої платівки й книжки, — сказав я. — Знаю, вони тобі завжди подобалися.

— Дякую, — сказав він, міцно стиснувши мені руку. — І щасти тобі.

— Коли я повернуся додому? — спитав я.

Ман глянув на мене з глибоким спочуттям і відповів:

— Друже мій, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме від того, що планує твій Генерал.

І навіть коли Генерал проїздив повз базиліку, я не міг сказати, що він планує, крім втечі з країни. Припускав лише, що в нього на думці дещо більше за порожні слова на прапорах, які майоріли вздовж бульвару до президентського палацу, що раніше того ж місяця обстріляв пілот-дисидент. «НЕ ВІДДАМО ЗЕМЛЮ КОМУНІСТАМ! НІ — КОМУНІСТАМ НА ПІВДНІ! НІ — КОАЛІЦІЙНОМУ УРЯДУ! НІЯКИХ ПЕРЕМОВИН!» Я бачив непорушного охоронця, що виструнчився на посту під дашком, однак перш ніж ми доїхали до палацу, Генерал нарешті звернув прямо на вулицю Пастера — до аеропорту. Десь далеко нерівним стакато стріляв станковий кулемет. Коли глухо рохнув міномет, Дук почав скиглити у матері на руках.

— Тихо, любий, — сказала вона. — Ми їдемо у подорож.

Бон попестив м’яке волосся сина і спитав:

— Чи побачимо ми колись ці вулиці знову?

Я відповів:

— Мусимо вірити, що побачимо, правда ж?

Бон обійняв мене за плечі, і ми притиснулись один до одного на сходах, тримаючись за руки й висунувши голови з дверей, поки повз пропливали похмурі будівлі, позираючи на нас світлом і поглядами з-поза завіс та віконниць. Ми вдихали з повітрям суміш запахів: вугілля та жасмин, гнилі фрукти й евкаліпт, бензин та аміак — відрижка погано промитого нутра міста. Коли ми вже під’їжджали до аеропорту, над нами проревіла хрестоподібна тінь літака, без жодного вогника. На воротах голчасті мотки колючого дроту провисали з розчарованістю кризи середнього віку. За дротом чекав загін похмурих військових поліцаїв з молодим лейтенантом на чолі — гвинтівки в руках, на поясі висять палиці. Серце забилося в грудях, коли лейтенант наблизився до «сітроена» Генерала, схилився до вікна водія, щоб обмінятися кількома словами, тоді подивився у мій бік, туди, де я стояв, висунувшись з дверей автобуса. За порадою майора з поганою репутацією я відстежив лейтенанта до халупи біля каналу, в якій він мешкав з дружиною, трьома дітьми, батьками та родичами дружини, і всі вони залежали від його платні, якої не вистачало, щоб прогодувати і половину з них. Саме так, здебільшого, і складалася доля молодих офіцерів, однак того дня на минулому тижні моїм завданням було дізнатися, що за людина зліплена з такої вбогої глини. Напіводягнений лейтенант сидів у спідньому на краю дерев’яного ліжка, яке з ним ділили дружина й діти, і мав вигляд загнаного в куток політичного в’язня, якого щойно кинули в клітку з тиграми — підозрілий, трохи переляканий, але ще не зламаний фізично.