Вьет Нгуен - Симпатик

— Ідіоти! — гаркнув Бон на цивільних, які стирчали у дверях.

Морпіхи сипонули на нас лайками, тоді повернулися до свого джипа, звернули за ріг і зникли. Ми з Боном попрощалися з Маном, і, коли він поїхав на своєму джипі, я кинув Бонові ключі. Бомбування та перестрілки припинились, і він, ведучи «сітроен» до своєї квартири, люто погрожував кривавою смертю всім підрозділам морської піхоти. Я мовчав. Не варто очікувати від морпіхів хороших манер. Однак варто сподіватися на правильні інстинкти, коли йдеться про життя та смерть. Щодо того, як вони мене назвали, — це засмутило мене менше, аніж моя власна на це реакція. Я вже мав би звикнути до цього варіанту звертання до народженого поза шлюбом, але чомусь так і не звик. Моя мати була місцевою, мій батько був іноземцем. І близьким людям, і чужим чомусь подобалося нагадувати мені про це з самого мого дитинства, коли на мене плювали, називаючи байстрюком, хоча іноді, для різноманіття, спочатку називали байстрюком, а плювалися вже потім.

Навіть тепер охоронець з дитячим обличчям, який щодня заходить до мене, кличе мене байстрюком, коли має на те настрій. Це мене не дивує, хоча я й чекав ліпшого від ваших людей, любий Коменданте. Зізнаюся, це прізвисько досі болить мені. Можливо, він міг би трохи урізноманітніти все це й кликати мене «дворняжкою» чи «напівкровкою», як це було в моєму минулому? Як щодо «метиса»? Так мене називали французи, коли слово «євразієць» їм набридало. У вустах американців воно надавало мені певного романтичного глянцю, але з французами було не так. Я досі періодично бачу їх у Сайгоні — охоплених ностальгією колонізаторів, які вперто наполягали на тому, щоб лишитись у країні навіть після того, як їхня імперія збанкрутувала. «Ле Серкль Спортіф» — це там вони збиралися, потягуючи перно та жуючи татарський біфштекс спогадів про те, що відбувалось на сайгонських вулицях, які вони називали лише старими, французькими назвами — бульвар Нородом, рю Шасселу-Лоба, ке де ль’Аргонн. Нав’язували місцевим свою допомогу із зарозумілістю нуворишів і, коли я проходив повз них, змірювали мене підозрілими поглядами прикордонників при перевірці паспортів.

Однак не вони винайшли «євразійців». Пальма першості належить англійцям в Індії, що теж не могли втриматися і не чіпати чорний шоколад. Як і англи в коркових шоломах, американські експедиційні війська в тихоокеанському регіоні не могли протистояти місцевій спокусі. Вони теж створили своє гібридне слово для таких, як я, — «амеразієць». Хоча мені це слово і не підходило, навряд чи можна звинувачувати американців у тому, що вони вважали мене одним з них, адже з тропічних нащадків американських солдатів можна було б створити невеликий народ. Солдати породжені військом, амеразійці теж. Наші земляки більше люблять евфемізми, а не складні слова, і називають таких, як я, пилом життя. Формально, Оксфордський словник англійської, до якого я звернувся в коледжі, повідомив, що мене можна називати «побічною дитиною», тоді як закон у всіх відомих мені країнах зве мене «позашлюбним сином». Моя мати називала мене «дитям кохання», але про це мені говорити не хочеться. Зрештою, саме мій батько мав рацію. Він не називав мене ніяк.

Нема нічого дивного в тому, що мене потягнуло до Генерала, який, так само як мої друзі Ман і Бон, ніколи не кепкував з мого брудного походження. Обираючи мене до свого штабу, Генерал сказав:

— Єдине, що мене цікавить, це те, як добре ви робите свою справу, навіть якщо я проситиму вас про не надто хороші речі.

Я не раз довів йому свою компетентність. Евакуація була практично останнім доказом моєї здатності обходити тонку межу між законним і незаконним. Людей обрано, автобуси замовлено, і, що найважливіше, хабарі за безпечний проїзд роздано. Гроші на них я брав з десяти тисяч доларів, реквізованих у Генерала, що переправив мій запит до Мадам.

— Це надзвичайна сума, — сказала вона мені за чашкою улуну у своїй вітальні.

— Це надзвичайний час, — сказав я. — І майже оптова ціна за дев’яносто двох евакуйовуваних.

Вона не могла з цим не погодитися, бо кожен, хто дослухався до міських чуток, міг би їй розповісти — подейкували, що ціна віз, паспортів і місць в евакуаційних літаках доходила до багатьох тисяч доларів, залежно від обраного набору та рівня істерії. Однак, перш ніж навіть мати змогу дати хабара, треба було дістати доступ до змовників. У нашому випадку це був майор з поганою репутацією, з яким я познайомився у нічному клубі «Рожевий» на вулиці Нґуєна Гюе. З розмови, яка велася криком, щоб перекрити психоделічний грюкіт «CBC» чи поп-ритми «Аптайт», я дізнався, що він працює в аеропорту. За відносно скромний внесок у тисячу доларів він поінформував мене, хто чергуватиме в аеропорту під час нашого вильоту і де знайти їхнього лейтенанта.