Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Хочете, я віддам вам свій “шмайсер”?

— Автомат? — не повірив білявий. — У тебе є автомат? Де?

— Залишив під клунею.

— Даси мені? — Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його і наказав:

— Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.

— Мені? — Юнак утупився в голову сільради, але, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.

“От чому його не взяли до армії”, — збагнув Юрко й рушив за білявим.

Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів першим прослизнути на подвір’я, та голова затримав його за плече.

— Ти, хлопче, тепер постій, — наказав, — тепер наша справа. — Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з’явився одразу з Юрковим “шмайсером”. Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його — це можна було зрозуміти як вияв довіри чи вдячності, проте голова нічого не сказав — взяв у “яструбка” його карабін і подався на подвір’я.

Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із “шмайсером” зайняв позицію саме тут — звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася втекти через городи. Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.

— Хто? — запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.

— Скажи, Зіно, своєму гостеві, — мовив голова твердо, — аби здався. Бо ми оточили твою хату, й нікуди йому не дітися!

Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:

— Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?

Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий він добровільно здав, і не тремтіння фіранок кілька секунд тому…

Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, й тут пролунав перший постріл — голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, але по інерції все ж кинув тіло на двері, вони затріщали, та витримали — міцні двері, збиті з товстих соснових дощок.

Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, проте вони не піддавалися. Голова зозла ударив прикладом по замку — певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили, й двері розчинилися.

Голова вистрілив навмання у сіни, однак ніхто не відповів — хлопець посунув у темряву, та голова схопив його за руку.

— Не лізь, — застеріг, — тут треба обережно…

Він шмигнув у сіни боком, попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину — метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

Ліворуч побачив двері до кухні, попереду — до другої кімнати, голова навшпиньки кинувся туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.

Гранат “яструбки” не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір’я.

Харитон, зачувши стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.

А в двері вже тарабанили…

Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. “Яструбок” дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю. Югнув до саду — за ним починалися городи, а там сам біс не страшний: аби не було засідки в саду.

От і перші дерева — скоріше до них…

Позаду вдарив постріл, Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи…

Голова, вистрибнувши з вікна на подвір’я, побачив тінь, що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь з пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почув лункий постріл — голова скосував туди: “яструбок” навстоячки бив з карабіна.

— Ех, втече! — розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрелив у тінь, що віддалялася.

“Яструбок” побіг навздогін, накульгуючи, але тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.

“Федір?.. Невже Федір? — встиг подумати голова, і тут з за клуні вдарило по диверсантові автоматною чергою. — Слава богу, Трохим оклигав!”