Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом’ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.

Тому, хто потягнувся до карабіна, було щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.

У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився вій на лавці попід стіною і, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.

— Ви голова сільради? — запитав Штунь у сивовусого.

— Я. Що вам?

— Маю розмову… — Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.

— Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?

— У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.

Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелума й засунув його до кишені штанів. Підвівся й підійшов до Юрка.

— Хто ви й звідки вам відомо? — запитав суворо,

— Бо я привів його до села…

— Ти? Сам?

— Точно. Він зараз у хаті Семенюка. — Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.

Білявий юнак з вихором схопив карабін і став позаду Штуня. Вони, так би мовити, оточили Юрка, але все було правильно, хлопець аніскілечки не образився, ковтнув води й сказав:

— Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде, а може, й раніше.

— Хто ти? — запитав голова ще раз.

— Звуся Штунем. Юрій Штунь зі Львова.

— І як же ти?.. З диверсантом?..

Юрко безнадійно махнув рукою.

— Трапилося…

— Бандера?

— Точно. — Почув, як за спиною клацнули затвором карабіна, але голова застережливо підвів руку.

— Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?

— Мірошник — зв’язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку, й ми також. Отож і зійшлися.

— Скільки вас?

— Четверо.

— Де?

— В лісовому схроні.

— Далеко?

— Верстов десять. Чи трохи менше,

— Дорогу знаєш?

— Знайду.

— Чого затрималися в Семенюка?

— Мірошника нема вдома, і диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.

— А ти до нас?

— Так.

— Чому?

— Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.

— І проти нас?

Юрко розгублено опустив голову.

— Тепер наче ні…

— Коли припре, всі так кажуть! — люто видихнув у нього за спиною юнак.

— Мені не приперло. — Юрко нараз озлився. — Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!

Голова подумав кілька секунд і запитав:

— Чим озброєний?

— Диверсант?

— Ні, папа римський! — тонким голосом вигукнув юнак.

Голова розлютився.

— Помовч, Федоре, — сказав різко. — Займистий ти, а тут міркувати треба.

— У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, — пояснив Юрко.

Третій хлопець, огрядний і у вишиванці, дістав з-під лавки карабіна.

— Візьмемо запросто, — мовив. — Самі візьмемо, нас троє, а він один.

— З цими пукавками? — висловив сумнів Юрко. — А може, у мірошника в хаті є зброя!

Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.

— Я тобі дам — пукавки! — просичав. — Бачили ми ваших з автоматами!

Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі “шмайсером”, однак промовчав. Він зробив своє діло й не мав права голосу.

Голова покрутив ручку телефону — мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:

— Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? — Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку.

— Що передати? — запитала сонним голосом.

— У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами, бо може втекти. — Озирнувся на Юрка. — А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, нікуди не виходь, бо погано буде!

Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко надумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже… Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув…

Юрко помітив вагання голови й запропонував: