Ростислав Самбук - Фальшивий талісман

— Тихо, бо куля не дура!

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула — скривився й відкинувся назад на рядно.

— Чого вам треба від мене? — запитав, удаючи здивовання.

— Ну, не придурюйся! — мало не весело сказав Толкунов. — У тебе все вже позаду. — Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: — Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красунчик ти мій, і ти хотів обманути “смерш”?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

— Чого ж не стріляєте?

— Е-е, так не робиться! — Нараз Толкунов посуворішав. — Ану, підводься.

Той розплющив очі й покірно став на коліна — Толкунов спритно зв’язав йому руки за спиною — і лише тоді хлопець випростався, скільки дозволяли бантини горища.

— Давай, ворушись, — підштовхнув його капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент — незручно, трохи не впав, і Толкунов підтримав його Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

— Що ж буде?.. Що ж буде?.. — ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

— А нічого особливого! — якось удавано весело відповів Толкунов. — Відвеземо до “смершу”, там його допитають…

— Стьопо! — вихопилося в жінки. — Що ж ти накоїв?

Толкунов підштовхнув молодика до виходу.

— Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір’я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали речі його рюкзака. Нічого особливого: хліб і консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші — три пачки по п’ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семенишина. Диверсант мав дві легенди. Згідно з першою був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказу про санітарний стан частини.

— Ну, що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти, — запитав Толкунов, — чи бавитимемось у мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього сіпалася.

— Ти, Стьопо, розкажи все, — підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. — Ти розкажи, може, й пом’якшення вийде.

— Яке вже пом’якшення… — нараз мало не заплакав хлопець. — Кінець мені, тьотю, і вибачте, що й вас зганьбив.

— Ви, тьотю, відійдіть, — наказав Толкунов, — бо із заарештованими спілкуватися не дозволено.

— Племінник же він!

— Ворог! — різко кинув Толкунов. — Німецький диверсант!

— А якщо він сам…

— Сам — інша річ, але ж не сам, ми його взяли.

— Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

— Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! — мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова, сказав нерішуче:

— А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

— Відповідай швидко й правдиво, — наказав. — Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

— Я скажу… Я все скажу!

— Прізвище?

— Олексюк.

— Ім’я?

— Степан.

— Скільки вас було?

— Троє.

— Де інші?

— Ми домовилися через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

— Яке мали завдання?

— Знав тільки старший.

— Хто він?

— Ми всі із розвідшколи… — Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа для німецьких диверсантів.

— Прізвища двох інших?

— У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

— У нашій формі?

— Так. Харитонов — старший лейтенант, Власюк — як і я.

— Документи мають на чиї прізвища?

— Старший — Горохов, а Власюк — Васильченко.

— Ще раз подумай — для тебе це дуже важливо: яке завдання мали?

— Чесно кажу: тільки Харитонов…

— Опиши його зовнішність.

— Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.