Джессі Келлерман - Чтиво

Пфефферкорн стиснув її руку.

— Дякую, що приїхав, Артуре.

— Звісно.

— Ти навіть гадки не маєш, як це важливо. Усі ці люди...— Вона махнула на юрбу, що розходилася.— Вони по-своєму милі, але це не наші друзі. Тобто друзі в якомусь сенсі, але, розумієш, це Лос-Анджелес.

Пфефферкорн кивнув.

— Мені відомо, що вони про мене кажуть,— продовжила вона.— Вважають, що я недостатньо сумна.

— Ой, заради Бога...

— Та вони не розуміють, що я вже кілька місяців його оплакую. Відчай не може тривати так довго. Це неприродно. Я знаю кілька вдів, які тільки і роблять, що ходять і б’ють себе в груди. В цьому є щось жахливо театральне. І дуже легко здогадатися, вони швиденько повертаються до тями, щойно отримують чек на спадок.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Нехай думають, що хочуть,— сказала вона.— Це, тут... Це просто формальність. Це для інших. Справжній жах лише мій, він починається, тільки коли я лишаюся на самоті.

Вона тримала його під руку. Так вони і перетнули кладовище, розганяючи хмари мошок. Від пишної трави так і пашіло вогкістю, і Пфефферкорн послабив вузол краватки.

— Я очікувала, що мені не дозволять ховати порожню труну,— продовжила Карлотта.— Та всі поводилися дуже чемно. Вони винятково добрі, коли мають справу з тими, хто в жалобі.

— Ще б пак.

— І це не через милосердя,— сказала вона.— Ти навіть не уявляєш, скільки мені це коштувало. Самі лише квіти. Не кажучи вже про пошуки. Але мені байдуже. Я сказала, що знайду його, чого б мені це не коштувало. А тепер, коли оглядаюся назад, думаю, чи не навмисне вони витягували ті речі, щоб викачати з мене гроші.

— Сподіваюся, сумління вони мають.

— Хто знає,— зітхнула Карлотта.— Гроші — то гроші.

Вони стояли під парасолькою, чекали, доки подадуть їхні автівки.

— Ось твоя,— сказала Карлотта.

Пфефферкорн глянув на свою крихітну яскраво-блакитну орендовану машину.

— Від пункту А до пункту Б,— сказав він.

З’явилася автівка Карлотти — «Бентлі» устричного кольору, блискучий, немов щойно із салону. Спітнілий службовець вийшов і притримав для неї дверцята.

— Радий був тебе бачити,— сказав Пфефферкорн.— Незважаючи на обставини.

— Так,— відповіла вона. Нахилилася, щоб його поцілувати, але передумала.— Артуре, чи тобі справді потрібно так швидко їхати? Чи не міг би ти трохи затриматися? Ненавиджу так прощатися. Приходь до мене, вип’ємо.— Вона обхопила обличчя долонями.— Господи, ти ж у нас ніколи не був.

— Звісно, був. Приїздив на його п’ятдесятиріччя. Пам’ятаєш?

— Так, але ж то було так давно. Ми переїхали.

За запрошенням відчувалося звинувачення. Він чудово знав, як давно то було. Та хто в тому винен? А тоді пригадав, де він був і чому, і йому стало соромно чіплятися за своє незадоволення. Втім, він усе одно вагався. Страшно було потривожити свої власні злі думки. Поглянув на годинник, хоча в тому і не було потреби, бо він уже виїхав з мотелю. До рейсу лишалося сім годин, і треба тільки повернути автівку. Він сказав Карлотті, що поїде слідом, і попросив, щоб вона не дуже гнала.

овий будинок де Валле змусив Пфефферкорна переглянути свої уявлення щодо типового маєтку в Беверлі-Гіллс — уявлення, які склалися під впливом їхнього попереднього будинку. Розташований на півночі бульвару, за недоступним живоплотом, за двома рядами загрозливих металевих ґрат, у кінці звивистої під’їзної доріжки, що петляла крізь схоже на джунглі подвір’я, будинок з’явився ніби з нізвідки, за останнім, крутим поворотом. Пфефферкорн віддав належне задуму і майстерності, які допомогли приховувати таку чималу будівлю до останньої миті. Будинок був в іспанському колоніальному стилі, у тому самому стилі, який завдяки скромним матеріалам та відсутності претензійності Пфефферкорн до цієї самої миті уважав безнадійно домашнім, чого не скажеш про суперсучасні клітки зі сталі та скла або про неокласичні фасади з колонами. Тепер він змінив свою думку. Будинок де Валле народився із землі та глини, але піднісся вгору, набряк, випнувся. Обріс башточками і балконами. Дуже нагадував місце, де доблесний герой міг витримати останню битву з армією загарбників. Відчуття осади підсилювали безліч камер спостереження, що підморгували крізь листя. Цікаво, подумав Пфефферкорн, чи не переслідував де Валле якийсь божевільний прихильник? А може, це зразок того, як збільшення багатства вимагає збільшення ізоляції.