Джессі Келлерман - Чтиво

Карлотта лишила «Бентлі» дворецькому і сказала Пфефферкорну, щоб той теж лишив свої ключі.

— Джеймсон про все подбає. Так, Джеймсоне?

— Мадам.

— Обережно, не подряпай,— додала вона.— Вона орендована.

Пфефферкорн пройшов за нею через велетенські вирізьблені дерев’яні двері, перетнув фойє і увійшов у внутрішній дворик, сповнений ароматом цитрусових. Булькав мозаїчний фонтан. У вазах стояли зрізані квіти. Розставлені шахи чекали на гравців. Стільці чекали на сідниці. Портрети посміхалися, пейзажі розгорталися, скульптури витягувалися вгору. Кожна річ, жива чи бездушна, функціональна чи декоративна, здавалася Пфефферкорну винятковою, включаючи компактного білого песика, що прокинувся і кинувся їм назустріч.

— Привітайся, Боткіне,— сказала Карлотта.

Пфефферкорн нахилився, щоб почухати песику голівку. Охайна шорстка та приємний запах дозволяли зробити висновок, що песика нещодавно причепурили. На шиї у нього висіла медаль «Перше місце». Песик упав на спинку, і Пфефферкорн почухав йому животик. Цуценя радісно заскавчало. Пфефферкорн попросив провести екскурсію будинком, відчувши, що саме цього від нього й очікують. Вони переходили з кімнати до кімнати, і песик не відставав від Карлотти. В цокольному поверсі вони заглянули до басейну, де Білл щодня пропливав свою сотню кіл. У кінотеатрі Карлотта вручила Пфефферкорну пульт дистанційного управління, важкий, як словник, і показала, як піднімати й опускати завіси. Була там і бальна зала, де Карлотта чотири рази на тиждень танцювала з професійним партнером, і музична кімната, завалена різноманітними інструментами, хоча Пфефферкорн точно знав, що обом де Валле ведмідь на вухо наступив. На арфі стояло фото Боткіна, якому вручали медаль.

Екскурсія привела їх на третій поверх, який Карлотта назвала оранжереєю. Там уже чекав срібний чайний сервіз і канапки.

— Ти, мабуть, зголоднів,— сказала Карлотта.

— Не відмовився би перекусити,— погодився Пфефферкорн.

Вони сіли.

— Що це? — запитав він.— Курка?

— Фуа-гра.

— Ну,— проковтнув шматочок Пфефферкорн, що б воно не було, це дуже смачно.— І він узяв другу канапку.— Я б не міг таке їсти щодня. Незабаром важив би усі чотириста фунтів.

— Помірності можна навчитися,— відповіла Карлотта.

Пфефферкорн посміхнувся. Щось він досі не побачив нічого такого в житті Білла, що можна було б назвати помірним.

— Як ви тут чистоту підтримуєте? У вас, мабуть, тисячі прибиральників.

— Якщо чесно, не все так погано. Крім Есперанци, маємо лише дворецького. Тепер, коли Білла не стало, думаю і його відпустити.

— Та годі тобі! Одна людина на весь цей будинок?

— Вона дуже старанна. Не забувай, що в більшості кімнат я майже не буваю. Ти ще не бачив крило для гостей.

— То й біс із ним. У мене коліна болять.— Він потягнувся за третьою канапкою.— Почуваюся свинею.

— Будь ласка.

— Вони маленькі,— виправдався він.— А я від самого сніданку нічого не їв.

— Не потрібно вибачатися,— сказала вона, відкусивши шматочок печива.— Дуже смачні, правда? — І віддала решту песику.— Більше не дозволяй мені їсти.

Вона встала, потягнулася і підійшла до вікна. Якою ж гнучкою вона була! І Пфефферкорн з раптовим болем пригадав, як сильно її любив. Рубці юності, ті лінії, де збігалися і зливалися в одне ціле болючі події, лагідно розправив час, і тепер він дивився на неї і бачив довершене втілення жіночності. Бачив те, що шукав у своїх перших коханках, у своїй колишній дружині. Усі вони не затрималися надовго. Та і як би їм це вдалося? Він порівнював усіх із нею. Якусь мить дивився на неї, а потім підвівся і підійшов.

Вікно виходило на кам’яну терасу, яка, у свою чергу, дивилась на садок до пари будинку: водночас заплутаний і приголомшливий. Звідси можна було побачити інші частини дому, масивні глиняні стіни і помаранчеві дахи.

— Усе це...— почала вона.

— Прекрасний будинок,— сказав він.

— Гротескний.

— Як дитина.

Вона посміхнулася.

— Вибач, що я не зміг виступити з промовою,— сказав він.

— Усе гаразд.

— Почуваюся незручно.

— Припини. Я просто рада, що ти тут. Стільки часу минуло, Артуре. У мене таке відчуття, що потрібно заново з тобою познайомитися. Розкажи мені про своє життя.

— Воно таке ж саме. Нічого не змінилося.

— Як дочка?

— Заручена.

— Артуре, це чудово! Хто ж той хлопець, якому так пощастило?

— Його звуть Пол,— відповів Пфефферкорн.— Бухгалтер.

— І? Який він?