Богомил Райнов - Пан Ніхто — Збірка

— Сплячий красень… Спіть, спіть, не соромтеся.

Розплющую очі, підводжусь. Переді мною чорнява дама з «Копакобани». Вона стоїть, склавши руки на грудях, і розглядає мене з цікавістю, наче експонат в зоопарку. Струнка постать незнайомки в чудовому вбранні: тютюнового кольору костюм з бежевою облямівкою по краях. Цей притамований тютюновий колір наче навмисно вигаданий для її білого обличчя і плавних чорних хвиль зачіски. — Даруйте, промовляю я. — Єдине моє виправдання в тому, що мені снилися саме ви.

— Ви брехун за фахом чи просто аматор? — запитує чорнява без тіні посмішки.

— Не люблю брехати, — сухо відповідаю. — Коли правда не на мою користь, волію мовчати.

— Гаразд, гаразд, — заспокійливо киває гостя. — Ще рано говорити про характер. Краще скажіть, як вас звати.

— Еміль.

— Лише Еміль? — вона здивовано підводить брови (дуже гарні й зовсім природні, між нами кажучи) і потім спроквола додає: «Еміль, або Про виховання»… Нещасний Руссо! Коли б він знав вас, то навряд чи об'єднав би у своєму заголовку ці два несумісні поняття. — Краще облишмо класиків, — пропоную я. — Ваше ім'я?..

— Франсуаз.

— Чим ви дозволите мені спокутувати свою провину? Віскі чи мартіні? — запитую, підходячи до буфета, в якому я вже встиг усе обстежити.

Вся ця балаканина — суцільні дурниці, але якщо розмова почалася нещиро, її вже важко змінити, треба якийсь час побазікати.

— Я віддаю перевагу перно, якщо, звичайно, воно у вас є, — заявляє Франсуаз.

Ця назва викликає в моїй свідомості лише якусь далеку літературну асоціацію. На щастя, чорнява приходить мені на поміч і відшукує в буфеті пляшку перно, на якій написано «Рікар». Потім, знову ж таки спільними зусиллями, беремо з холодильника на кухні кілька кубиків льоду, знаходимо глечик з водою, келихи, виходимо на веранду і розставляємо все це на столику.

Праця зближує людей. Коли ми нарешті сідаємо коло своїх келихів, фальшивий тон розмови змінюється на пристойний.

— Ваш приятель виявився страшенно наполегливою людиною, — звіряється мені Франсуаз, припаливши запропоновану мною сигарету й опустившись у крісло.

Я не знаю, яке справжнє ім'я моєї гості, та, судячи з її вимови, вона француженка. А втім, цього разу мене цікавила не стільки її вимова, як дві стрункі ніжки, що їх вона необережно схрестила перед моїми очима. Я намагаюсь відвести погляд і незручно соваюся в кріслі.

— Вас щось турбує? — невинно запитує гостя.

— Оці ноги…

— Боїтесь, щоб не наступили на вас?

— У переносному розумінні так. На серце.

— Вибачайте. Наступного разу я прийду в бальній сукні. Їх за традицією шиють аж до п'ят.

— Отже, мій приятель наполеглива людина? — запитую, щоб покласти край дурницям.

— Просто нестерпний. Мене тільки дивує, чому ви вирішили діяти не сам, а через нього. Спочатку я була подумала, що ви глухонімий.

— Я соромливий. Надто соромливий.

— Соромливі люди не хваляться своєю скромністю. А втім, ще побачимо.

— І швидко настане це «ще»?..

Жінка кидає на мене швидкий погляд, але тільки промовляє:

— Я страшенно голодна.

— Тут десь є прислужник, але я не знаю, куди він запропастився, — виправдовуюсь я.

— Ви, бачу, знайомі з цим будинком так само, як і я…

— Вгадали, — киваю головою. — Я тут з учорашнього вечора.

— Як же це? — питає Франсуаз, беручи другу сигарету. Підношу їй вогню, потім припалюю сам і двічі глибоко затягуюся для того, щоб виграти час. Тоді пояснюю:

— Це просто неймовірна історія, люба Франсуаз. Увечері, покинувши вашу досить непривітну компанію, ми вирішили зіграти в покер, і наш спільний знайомий програв мені цю віллу…

— … в яку ви негайно ж перебралися, — додає чорнявка. — Що ж, для людини, яка не любить брехні, вигадка непогана. Сподіваюсь, це не єдина страва, якою ви почастуєте мене.

— Боюся, що таки єдина, — скрушно визнаю. — Якщо тільки ми не докладемо спільних зусиль…

— «Еміль, або Про виховання», — сумно вимовляє жінка, гасить у попільниці сигарету й, прикро зітхнувши, підводиться. — Бідолашний Руссо! Та що вдієш… То ходімо, чого ж сидите?

Так ми спільними зусиллями беремось іще за одну справу. За півгодини на столі в холі з'являється щось схоже на холодну закуску: ковбаси, варене курча, рибні консерви і салат. Нестачу їжі якоюсь мірою врізноманітнюють численні пляшки.

Як уже я казав, праця зближує людей. За вечерею ми невимушено розмовляємо про те, про се. З притаманною жіноцтву цікавістю запитує здебільшого Франсуаз, а я задовольняюся відповідями. За шість місяців я набув у цьому певного досвіду, цілком достатнього, аби зрозуміти, що запитання чорнявої, начебто байдужі і на перший погляд зовсім безневинні й щирі, ставляться з метою довідатись про моє минуле, сьогоднішнє і, наскільки це можливо, про майбутнє. Я її, звісно, дурю, імпровізуючи зі сміливістю й легковажністю людини, яка не прагне, щоб їй вірили.