Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

— Ти його бачив, старий? — наважився зрештою Богдан спитати майора, начальника й одночасно свого давнього друга. — Що ти думаєш про капрала?

— Важко сказати, дорогий Богдане, бо він потерпів від шоку. Він забув не лише те, що трапилося з ним, але навіть не пригадує, хто він такий і як його звуть.

— Фокуси?

— Зовсім ні.

І Менеїле розповів йому все, що вже відомо читачеві З попереднього.:

— Треба гадати, що шок Детунату спричинив Балтазар?

— Не знаю.

— Цей Балтазар. людина чи чорт, старий?

— Якби він був чортом, я його обкурив би ладаном, і ми б від нього позбавилися.

— Якимось чином ми позбавилися від нього, якщо він вже перейшов на той бік.

Майор зітхнув, та не відповів. Богдан підозріло подивився на нього.

— Відколі ми працюємо разом, Дуку?

— Та вже кілька років, — відповів той ухильно.

— За ці роки я звик промацувати твої думки, ти повинен де визнати.

— Визнаю, звичайно.

— Цього разу ріж мене, вішай, а я ніяк не можу дізнатися про них, і все.

— Е, Богдане, хлопчику, нічого тут Промацувати, бо поки що в мене немає жодних думок. Я зараз у становищі філософа, який сказав: «Знаю, що нічого не знаю».

Хоч ця вулиця була порожня, Богдан раптом загальмував так, що Дуку мало не розплющив носа об скло.

— Що тобі стукнуло, дурна ти голово? — вилаяв його Дуку напівсерйозно, напівжартома.

Спираючись ліктем лівої руки на кермо, Богдан повернувся до нього обличчям.

— Скажи, чи ти не гадаєш, що моє пересування по заставі якимось чином сприятиме, щоб у тебе зародилися думки, за якими так знемагає твоя душа, яка прагне вірогідності?

— Не знаю! Принаймні той факт, що ти знаєш командира застави, вже є якоюсь надією. — Я старатимуся щосили. Де тебе залишити?

— В готелі.

— Гаразд.

Богданів «фіат» гнав по шосе, яке то підіймалося, то спускалося, потім знову підіймалося і знову спускалося, звиваючись серед виноградників — з багатим урожаєм, величезними, мов вим’я, гронами, великими, мов оливки, ягодами. Праворуч і ліворуч, скільки око сягало, — взводи, роти й батальйони виноградних ліз в ідеальному строю, мов полки перед початком параду…

Прикордонник на вулиці покликав чергового сержанта, щоб пропустити їх. Разом із ним прийшов і капітан Кодру, який, після того, як йому повідомили по телефону, чекав на них.

Побачивши Богдана, капітан одразу його впізнав,

— То ви ж…

— Ваш колишній підлеглий сержант Тудорашку Богдан, товаришу капітан.

Вони обнялися, обоє радіючи зустрічі.

Вони були вдома у капітана Кодру по вечері. Пили каву по-турецькому, час від часу палили, ковтали по краплині коньяк Мілков. Іоанна, дружина капітана Корду, пішла спати. Між іншим, з усіх будинків колишнього села лише в цьому ще не спали.

Ніч була місячна, і лише гасова лампа, поставлена на вікні, освітлювала малесенький садочок, де було накрито стіл. Якби не світло лампи, не можна було б і уявити, що в цьому яру жили люди, скільки б їх там не лишилося.

Тиша була така повсюдна, що чутно було, як на стайні капітанова кобила хрумкала овес, стара кобила з найбезглуздішим кінським ім’ям, яке лише може бути, — Мата-Харі. Це ім’я здавалося просто смішним; коли її гнали риссю, вона обурювалась, що її змушують виконувати справу, яку вона вважала нижчою своєї гідності.

Ось уже кілька хвилин вони мовчали, палили й думали про одне й те саме, хоча дивилися на нього з різних точок зору.

Капітан Кодру поновив розмову!

— Ви навіть не можете собі уявити, який я радий, що випадково ми зустрілися в такий тяжкий для мене час.

— Аж такий тяжкий час? — здивувався Богдан. — Чому?

— Як чому? Я говорю про Детунату. Порушення підлеглих якимось чином стосується й мене. Зрештою я його навчав, я повинен був прищепити йому прикордонні навики, пильнувати його патріотичного виховання. За десять років, відтоді, як я на кордоні, я не чув, щоб трапилося щось подібне.

— І не траплялося, запевняю вас, товаришу капітан Кодру.

— Бачите! І саме зі мною це повинно було трапитися. Хіба може бути більша невдача? Хоча, коли б я міг, до Деякої' міри можна пояснити…

— Що саме пояснити? — перебив його Богдан.

Пояснити собі… Вияснити для себе, якого біса шукав Детунату на тому боці кордону? Чому повернувся? Симулював він чи ні? А ви зовсім не хочете мені допомогти!

— Що примушує вас думати, ніби я не хочу?

— Ви ж із служби безпеки. Певно, у вас це не перший випадок. Отже, у вас є досвід, ви можете більш-менш краще бачити там, де для мене цілковита темрява. О боже, не може бути, щоб ви досі не зробили собі якогось висновку!