Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

— Добре, ви нічого не пам’ятаєте з того, про що ми вас питали. Але що ж тоді ви пам’ятаєте?

Це спитав майор Раду Менеїле. Його теплий баритон діяв заспокійливо на Детунату. Він повернувся разом із стільцем туди, де був чоловік у цивільному, щоб краще його бачити.

— Я не зрозумів вашого запитання, пане. Хочете спитати мене ще раз?

Майор повторив запитання. Було ясно, що Детунату намагався зрозуміти.

— Тепер ви зрозуміли?

— Зрозумів. Але я зовсім нічого не пам’ятаю.

— Зовсім нічогісінько? Цього не може бути. Може, все ж таки ви щось пригадуєте?

— Так, не було жодного сумніву, що Детунату робив божевільне зусилля, щоб пригадати щось.

— Пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю, мені снився сон.

— Коли?

— Не знаю, може, цієї ночі.

— Що вам снилося?

— Мені снився тато. Нібито… Нібито… Даремно, зовсім не пам’ятаю, як він мені снився. Та знаю, що то був поганий сон. Я дуже перелякався. Це я пам’ятаю, що я дуже перелякався від того, що трапилося уві сні.

— А що трапилося?

— Я вам говорив, що не пам’ятаю.

— Так, ви мені говорили. А чогось іншого ви не пам’ятаєте? Наприклад, що робили ви вчора увечері.

— Прошу вас вірити мені. Я відчуваю тебе так, нібито народився тоді, коли мене розбудив той прикордонник, як його звати, бог його знає. Якщо ви кажете, значить, і в мене було якесь учора. Та я не пам’ятаю. Я немов сьогодні народився, як я вам уже сказав, пане,

— Може, допомогти вам згадати? Хочете?

— Прошу вас, чого б я тільки не дав, аби згадати!

— Учора, наприклад, ваша прикордонна застава була піднята по тривозі.

— Яка застава?

— Та, куди тебе привели сьогодні вранці, - втрутився полковник Іонашку.

— Це значить, що я був прикордонником на тій заставі?

— Ти ним і є! — Потім до майора Менеїле: — Продовжуйте. Я вас перебив.

Майор продовжував вести допит.

— Може, пам’ятаєте, що ви були підняті. по тривозі уже дві ночі підряд, бо повинні були спіймати небезпечного порушника…

— А я що робив? — швидко спитав Детунату.

— Ви просили дозволу у вашого командира піти патрулем на дільницю. Ви сподівалися заарештувати порушника.

— Я?

— Ви.

— Нібито ви мені казку розказуєте. — Потім з якимось відчаєм. — Якби справді це все відбувалося, то чому я нічого не пригадаю?

— Може, не хочете пригадати?

— Хочете сказати, що я брешу?

— Ні просто не хочете згадати.

Детунату з недовірою подивився на нього.

— Цього дійсно я не розумію. І чому, прошу вас, мені не хотілося б згадати?

— Не навмисно не хочете згадати. Коли ви говорите: не можу згадати, ви це говорите щиро! Тому, можливо, я повинен був би сказати, що ви боїтеся згадати?

Детунату подивився на нього збільшеними, здивованими очима.

— Не розумію, чого я повинен боятися згадати? Поясніть мені, прошу вас.

Пояснити йому? Щоб пояснити, означало говорити йому про його несвідомість, про те загадкове невідоме, яке ховається в кожному з нас, на думку декотрих, про безжального диктатора нашої долі.

— Може, цієї, ночі ви зробили щось таке, про що боїтеся згадати?

— О боже, що я такого поганого міг вчинити, щоб боятися згадати?

Полковник Кантемір втрутився в розмову.

— Те, що фактично ти й зробив, Детунату. Ти допоміг порушникові перейти кордон. Більш того, ти теж перейшов. Ось що, можливо, не хочеш згадати, що тобі неприємно згадувати. Ти, прикордонник, який присягався берегти державний кордон батьківщини, порушив свою присягу, допоміг утекти дуже небезпечному шпигунові.

Детунату знову по черзі подивився на кожного, потім зітхнув у відповідь і докірливо сказав:

— Якщо я вчинив таку гидоту, ви повинні були мене застрелити. — Потім ухопив голову в долоні і прошепотів про себе, ніби забув, де знаходиться: — Що зі мною діється, о боже, що зі мною діється?

— Ви стомилися! — пожалів його майор Менеїле.

— Не знаю, чи я стомився, та мене нудить. Дуже нудить.

Наступної миті трапилося таке, що лише завдяки кмітливості майора Менеїле не скінчилося трагічно: Детунату, нібито відразу збожеволівши, кинувся до вікна, закинув; ногу через раму, ладен стрибнути з третього поверху будинку командування великим з’єднанням, де його допитували.

Швидкий на реакцію, майор Менеїле кинувся й затягнув його назад до кабінету.

— Ви стомилися, Детунату, — лагідно говорив він йому. — Потім, як відпочинете, вам здасться все інакше.

Ось уже дві хвилини, як Детунату покинув кабінет. Дві хвилини всі троє мовчать. Іонашку і Кантемір чекали, що скаже майор Менеїле і зрештою все пояснить. Вони, не знаючи того, про що відав майор Менеїле, були певні, що Детунату винний, і обурювались, що той намагався їх обдурити. Тому не могли зрозуміти ставлення представника ради безпеки до Детунату, яке було більше ніж доброзичливим.