Теодор Константин - Балтазар прибуває в понеділок

Детунату розплющив очі. Очі, які дивилися спочатку ніби з іншого світу. Потім вони висловили жах. Здавалося, Детунату лякав Сірник, який лише з йому відомої причини гавкав по-справжньому. Потім очі Детунату висловили здивування. Вираз великого здивування відбився на обличчі капрала. Він дивився на пса, дивився на Пескулеті, здивування не облишило очей і зблідлого стомленого обличчя. Нарешті він сперся на лікті, напівлежача й продовжуючи отупіло дивитися на Пескулеті.

— Що це вам стукнуло лягти тут, товаришу капрал? — спитав Пескулеті, мимоволі зачеплений здивованим стуманілим і розгубленим поглядом капрала. — Годі, вставайте, ходімо на заставу. Нас чекає товариш капітан і якийсь полковник, не знаю звідки.

Але Детунату ніяк не реагував. Дивився на Пескулеті, ніби не розумів ні слова з того, що той говорив. Лише за якусь мить спитав:

— Де в біса я знаходжусь?

— А чи не зустрілися ви вночі зі злою чаклункою й не очманіли?

— Ти хто такий?

— Як, ви мене не пізнаєте? Я Пескулеті. Он — Сірник, фельдмаршал. Ви справді не пізнаєте нас, товаришу капрал?

Детунату підняв долоню до чола, та при цьому жесті вдарив ліктем приклад автомата, ремінь якого був надітий на шию. Він здригнувся і ніжно взяв зброю обома руками за ствол і приклад, підняв її до очей. Дивився з великим здивуванням. Пескулеті здавалося, що Детунату лише тепер пізнав, що він носить черевики, що він одягнений у військове, інакше Кажучи, йому здалося, що лише тепер Детунату усвідомив себе.

— Товаришу капрал, ходімо на заставу, — ласкаво говорив йому Пескулеті.

Він не зрозумів, що відбувалося з Детунату, але відчув — тут щось не те.

— З ким ти розмовляєш? — спитав Детунату.

— Як із ким? З вами, адже нікого іншого тут немає.

Детунату дивився на нього довго-довго, з виразом страждання, потім, спираючися спиною на вал, заплющив очі.

Пескулеті зрозумів, що сам нічого не зможе зробити. Становище було занадто складне. Він вийняв сигнальний пістолет і вистрелив синьою ракетою.

В кабінеті, куди привели Детунату через кілька годин, крім полковника Іонашку, були ще полковник Кантемір, також із великого з’єднання, і один у цивільному, з ледь сивуватими скронями, який сидів трохи збоку біля столика,

Чоловік у цивільному, який щойно прибув, був майор Раду Менеїле із ради держбезпеки. Про його прибуття повідомив телефоном полковникові Кантеміру комендант прикордонного війська.

— Слухай, Детунату! Роль, яку ти намагаєшся грати, тобі не личить. Я тобі раджу, для твого ж добра, сказати правду.

Це говорив полковник Кантемір, який вів розслідування.

— Правду? — прошепотів Детунату нібито лише для себе. Подивився по черзі спершу на того, з ким говорив, потім на полковника Іонашку і, нарешті, на майора Менеїле, який з віддаленого кутка дивився у вікно, потім опустив очі вниз і більше не розкривав рота.

— Отже, ти не хочеш послухати моєї поради…

— Детунату — я. Так ви говорите. І на заставі якийсь товариш капітан називав мене так само, і прикордонники теж. Вони сказали, що моє ім’я Мирон. Тобто, я нібито Детунату Мирон, у мене нібито звання капрала. Велике диво! Якщо й ви це говорите, то, мабуть, я дійсно капрал Детунату Мирон. Але я себе таким не знаю.

— А ким ти себе знаєш? — спитав полковник Іонашку.

— Я себе ніяк не знаю. Не знаю, хто я такий. — Потім майже з відчаєм у голосі:— Та якщо я Детунату Мирон, чому я цього не пам’ятаю?

— Хто тобі може повірити, що ти не пам’ятаєш? Хто? — спитав полковник Кантемір. — Зрозумій, що немає ніякого сенсу вдавати блазня! Бо все одно не зможеш нас обдурити.

— А навіщо мені вас дурити? Я ж вас ніколи не бачив… Я вас не знаю…

— Тому, що ти знаєш, що ти повинен будеш відповідати за свої вчинки.

— Та на бога, що я зробив?

— Допоміг порушникові перейти кордон.

— Я?

— Ти! Ніс його на спині через смугу.

— Через яку смугу?

— Не грайся з — вогнем, чоловіче, хочеш, щоб ми повірили, ніби ти не уявляєш, що мовиться про зорану Смугу, яка відділяє нас від сусіднього кордону?

— Я ніс на спині когось?.. Не пам’ятаю, щоб ніс когось на спині.

— Тоді, може, ти його переніс на руках?

— Не пам’ятаю, щоб ніс когось туди на руках, товаришу полковник.

— Ти, мабуть, не пам'ятаєш і того, що потім повернувся в іншому місці покотом по розпушеній землі, щоб не залишати сліду?..

— Ні!.. Слово честі, ні!

— І не пам’ятаєш також, що потім ліг спати на підземному спостережному посту?

— О боже, що мені зробити, щоб ви повірили мені, що я нічогісінько не пам’ятаю?