Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Та не минуло й десяти хвилин, як я відчув, що обливаюсь потом і можу розтанути від спеки, — така пекельна задуха н цьому темному коридорі. До всього ще й в кутку звалено якісь коробки з нітрофарбами; від них тхне ацетоном. І я вирішую прочинити двері в зал. Та нараз вони відчиняються самі, й на порозі стає чоловік у сірому костюмі.

— Ось ви де! — вигукує Мур. — А я вже подумав, чи не сталося чогось з вами.

Він вихоплює пістолет. Одного погляду досить, щоб встановити, що це не той незграбний «люгер», а якась новітня модель.

— Досить фокусів, — цідить крізь зуби нежданий гість. — Ходімо.

— Надворі страшенна спека, — заперечую я, намагаючись оцінити обстановку.

— Не перегравайте, Каре. Моє терпіння має межі. Ви примусите мене стріляти!

— Тут, у центрі Майнца, серед білого дня! Ви ж іще не збожеволіли.

— Оцей пістолетик, щоб ви знали, стріляє без шуму й без куль. У тіло входить маленька ампулка із смертоносною рідиною, що швидко розчиняється в організмі, в мертвому організмі, не залишаючи ніяких слідів! Отже, ходімо.

— Е ні!

— Ніколи не думав, що торговець зброєю може бути таким полохливим.

— Кожен має якесь вразливе місце…

— … Якщо ви взагалі торговець зброєю. Ну ж! Не примушуйте мене стріляти.

— Це ваше діло.

Мур, певно, опинився в складному становищі. Йому треба вивести мене звідси, а не продірявити.

— Навіщо ви все ускладнюєте? — запитує він вже іншим тоном. — Нам потрібні від вас лише деякі свідчення. Одна маленька довідка, розумієте чи ні?

— Ото і все? — вигукую я. — Тоді запитуйте!

Мур роздратовано дивиться на мене, але в погляді його помітне вагання. Не випускаючи пістолет, наставлений мені в груди, він лівою рукою дістає з кишені портативний магнітофончик.

— Гаразд, Каре! Ризикуючи тим, що в мене можуть виникнути неприємності, я полегшу вашу справу. Якщо ви будете точний у своїх відповідях, я відпущу вас, і ви ще встигнете на обід. Скажіть мені, чи укладали ви з Райєном угоду про зброю?

— Звичайно.

— На яку кількість?

Сумлінно перераховую кількість зброї.

— Яка ціна?

— Розумієте: ціни — це питання складне. Райєн наполягав щоб я платив за високими розцінками, а в фактуру мали бути записані нижчі.

— Цікаво. Які ж були перші ціни і які — другі? Повідомляю й це. Сеймур мав би бути задоволений.

Ще кілька камінців летять у город Райєна. Запитання сиплються одне за одним.

— Чи виплатили ви йому зазначену суму?

— А що ж я мав робити…

— Відповідайте конкретніше.

— Звичайно, виплатив.

— Як ви платили?

— А як платять? Дістаєш гроші й платиш.

— Хочете сказати — готівкою?

— Авжеж, готівкою, у доларах, пачками по десять тисяч, якщо вам потрібні й такі деталі.

Нарешті ставиться запитання, якого я давно чекав:

— Хто за вами стоїть?

— Не розумію.

— Не намагайтеся запевнити мене, що ви працюєте тільки на себе. Тож я повторюю: хто стоїть за вами?

Його тон знову став погрозливим. Витягши з мене потрібні дані, Мур може дозволити собі на десерт і цей атракціон — вистрілити в мене ампулою.

— Ви що, оглухли? — грубо кричить він. — Кажіть, хто стоїть у вас за спиною!

«Краще подивіться, хто у вас за спиною», — хочеться мені відповісти, та, здається, розмова вже стає зайвою. У дверях з'явилась нова дійова особа, і вона таки діє: удар кулаком — і Мур падає на підлогу, вкриту синтетичним килимом.

— От що значить синтетика, Майкле! Ви повинні бути вдячні їй! — каже Сеймур. — Інакше б у цьому порожньому павільйоні відлунював кожний крок.

— А ви цікавий тип для соціолога, — озиваюся я. — У вас кулак — наче цеглина!

— Кулак? — Американець розтуляє пальці й показує мені якусь металеву кулю. — В моєму готелі ключ від кімнати прикутий до цієї бронзової кулі, щоб його не носили в кишені. Саме тому я й ношу його з собою.

Він нахиляється й швидко перевіряє кишені Мура.

— Десь тут поблизу ще двоє його друзів, — попереджаю я.

— Вони вже не тут, — відповідає Сеймур, не припиняючи огляду.

— А «мерседес» залишився в «Хілтоні».

— Хай там постоїть. В даний момент ним не можна користуватися.

— Мод кудись зникла.

— Коли б вона зникла, мене б тут не було, — заперечує американець. — Я трохи спізнився, але надав вам можливість порозважитися.

— Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме.

— Тільки небезпечні ігри й варті уваги. А втім, вам час рушати. На тому боці мосту вас чекає Мод.

Він неуважливо киває мені, вивчаючи гаманець Мура.