Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Другий «Кауфгоф» міститься біля вокзалу. Це строкатий торговельний квартал, де багато не тільки магазинів, а й кінотеатрів, кабаре, східних ресторанів. Допитливий турист може тут придбати національну локшину «кускус», фальшивий золотий годинник або венеричну хворобу — все за доступними цінами. Біля вітрин юрмляться гастарбайтери [1] Так називають робітників з Південної Європи, які працюють у ФРН. , вештаються шахраї, вичікуючи свою жертву, між сусіднім баром і готелем навпроти курсують повії.

Локшина «кускус» мене не приваблює. А от половиною смаженого курчати (після того, як цілий день нічого не їв) нехтувати не треба. Заходжу в якийсь «Вінервальд» [2] Віденський ліс. . Кажу «якийсь», бо «Вінервальд», так само як і «Кюрасао», — не назва окремого ресторану, а мережа закладів, в даному випадку головний спеціалітет закладу — курча.

Неонове світло над «Вінервальдом» — зелене, атмосфера всередині — сонна. Вибираю стіл далі від входу й вітрини й замовляю офіціантці в тірольському вбранні вищезгаданий спеціалітет. Якщо вже мені судилося потрапити в пастку, то хай. хоч не з порожнім шлунком.

Ота загадкова жінка, що з'явилася вранці перед «Кауфгофом»… Коли це не якесь приємне непорозуміння, присутність тієї жінки свідчить про увагу з боку Сеймура до моєї скромної персони. Мої вчорашні дії мали на меті приховати зв'язок із Шмітхагеном, але вони не можуть повністю приховати мене самого. В разі, якщо американець установив за мною нагляд, моє прибуття в готель помітили, а водночас і засікли мій автомобіль — марку, колір, номер. Відтепер сіренький непомітний «БМВ» стає моєю ахіллесовою п'ятою.

Дівчина в тірольському вбранні розвантажує переді мною велику тацю — курча, картопля, салат, пиво; дарує мені коротку усмішку — смачного! — і йде собі. Апетиту мені не позичати. Так само як і тем для роздумів. Так що жування їжі супроводжується пережовуванням проектів на майбутнє.

Якщо тільки не йдеться про приємне непорозуміння, то мій «БМВ» уже під контролем. Найкраще було б залишити його. Та, на жаль, це неможливо. Автомобіль для мене — єдиний спосіб непомітно перетнути кордон в якомусь маленькому віддаленому прикордонному пункті. Звичайно, за умови, якщо Сеймур не визначив наперед моєї долі. Коли ж він це вже передбачив, — моє становище однаково безнадійне, з автомобілем чи без автомобіля. Як тільки мої характерні прикмети разом з даними, взятими з конторки «Чорного цапа», й відповідними вказівками будуть передані федеральній поліції — затримати мене буде справою кількох годин.

Чим я ризикую? Щонайменше — засудять за умисне вбивство; це те, чого я ледве уникнув у Копенгагені. Та обставина, що я подорожую з фальшивим паспортом, не багато додасть до моїх гріхів. Не варто думати про такі дрібниці, коли тебе чекає довічне ув'язнення.

Так, довічне ув'язнення. Саме це мене лякає. А втім, Сеймур сказав: вам ніщо не загрожує, їжте спокійно.

От я і їм. Що виграє американець, воскресивши давно забуту історію? Звичайно, нічого. Навіть якщо він з якихось причин хотів учинити наді мною розправу, чому він не зробив цього, коли я був у його руках? Навіщо було відпускати мене, щоб потім ганятися знову? Адже я тепер міг би бути вже за межами Федеративної Республіки, коли б не ця неминуча затримка в Мюнхені заради Петка. Я не обманув Сеймура, сказавши, що їду в Кельн, та Сеймур не з тих, хто одразу ж вірить у те, що йому сказали. Навпаки, він був переконаний, що, наляканий зустріччю з ним, я щодуху тікатиму додому. І, незважаючи на це, дозволив мені втекти.

Ні, між моїми здогадами й реальними фактами явна невідповідність. Та жінка справді схожа на «хвіст» — у мене на такі речі набите око, — але де гарантія, що вона стежила саме за мною? Навіть якщо її послав американець, це ще не означає, що він має намір затримати мене. Коли б він цього хотів, то послав би за мною не цю породисту німкеню, а якогось «горилу».

За чверть години я берусь за каву й приходжу до твердого висновку, що все з'ясується, як тільки я повернуся до свого «БМВ». Дуже ризикована перевірка, але вона неминуча. Без автомобіля я ні на що не здатний. І, зрештою, якщо існує якась небезпека, краще довідатись про це тут, біля автомобіля, аніж потім, на кордоні, в присутності осіб в уніформі. Розраховуюсь з офіціанткою і виходжу.

Дев'ять годин. Вечірня вулиця залита світлом, але перехожих не густо. Я міг би шмигнути в якийсь кінотеатр і взагалі відкласти на потім свою появу на Променаде-плац [3] Площа для пішоходів. , де залишив свій «БМВ». Але якщо я під наглядом, зволікання не допоможе. Думка про кіно — це думка про втечу. А втеча — не завжди найрозумніший варіант.