Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Краще заглянемо до Херті, — каже одна.

— Або в другий «Кауфгоф», — пропонує її подруга.

Отже, існує ще й другий «Кауфгоф». Тепер варіант з чатуванням біля одного з них взагалі відпадає. Треба знову все обміркувати й зважити.

Марно гадати, яке саме місце Радев і Лазаров вважали найзручнішим для зустрічі. Такі досвідчені люди навряд чи влаштовуватимуть побачення в одному й тому ж місці, знаючи, що їх можуть помітити й запам'ятати. Сьогодні вони випадково здибаються біля валіз, а на завтра призначать зустріч біля акваріумів.

Зараз це не так важливо. Ситуація змінилася, змінилися й міркування. Виникає питання — як діятиме за нової ситуації мій колега? Радев буде там, де найбільш імовірно, що його шукатимуть. Не біля акваріумів і червоних рибок. Але не виключено, що біля рибальського спорядження. Радев — завзятий рибалка, це всі знають. І, коли йому випадає вільний час, він відпочиває на річці чи якомусь озері. Радев знає, що про це відомо всім. Тож не треба великого розуму, щоб дійти висновку: де ж, до біса, шукати в універмазі рибалку, як не біля рибальського спорядження!

Отже, кілька входів, дві кав'ярні й два стенди рибальського спорядження. Кількість об'єктів не дуже зменшилась, але тепер вони надійніші. Треба тільки вирішити — обходити їх цілий день за певним розкладом чи ризикнути й затриматись на одному з них. Коротше кажучи, спробувати самому знайти Радева чи дати йому можливість знайти тебе.

Обидва способи мають свої плюси й мінуси. Перший, якщо пощастить, скоріше дасть результат, але може статися й таке, що ми розминемося. Хоча коли двоє ходять в одному й тому ж місці, вони не можуть розминатися безконечно. Звичайно, зупинитися на розі й стовбичити там до повного отупіння — набагато надійніший спосіб. Але ж отаке цілоденне вештання комусь та впаде в око. А мені аж ніяк не хочеться привертати увагу.

Думка про те, що не варто привертати до себе увагу, виникає водночас з тим, як я помічаю, що молода жінка, зупинившись біля магазину навпроти, майстерно розподіляє свою увагу між дамськими сумочками й моєю персоною. Коли врахувати, що у вітрині сумочки наймодніші, то самий факт, що мною цікавляться такою ж мірою, як і ними, мав би мене тішити.

Перше поривання в таких випадках загальновідоме: розчинитися в натовпі. Проте я давно вже переріс вік перших поривань, так само як і вік ілюзій. Якщо людина за мною стежить — це не тому, що я їй сподобався як модний артикул, а тому, що в неї така професія. Цікаво тільки: хто дав їй завдання?

Починаю досить нахабно розглядати даму. Зовні вона не богиня, але заслуговує на увагу: трішки вилицювате округле обличчя, інші частини тіла ще округліші. Одне слово, породиста німкеня.

Мій нахабний погляд одразу ж помічено й розшифровано. Замість привітно посміхнутися жінка повертається до мене спиною й повільно віддаляється. Вона не з тих, що займаються любов'ю. Скоріше, з інших.

Тепер саме час зникнути в натовпі, поки дама не зробила.»кругом!». Шмигнувши знову в «Кауфгоф», швидко минаю нижній поверх, протискаючись крізь натовп, і службовим ходом виходжу на вулицю навпроти. Треба залишити цей квартал, хоча б тимчасово. І використати перерву для того, щоб зазирнути в другий «Кауфгоф».

Я мав би бути вдячний цій дебелій німкені за те, що вона перегнала мене з одного магазину в інший. Бо саме там я виявляю Петка. Вже аж під вечір, коли ледве тримаюсь на ногах від ходіння туди-сюди. Звичайно ж, знаходжу його біля стенда рибальського спорядження.

Я підійшов до нього, коли він зосереджено перевіряв механізм спінінгової котушки. Справді людина без нервів. Поліція розшукує його скрізь і всюди, а він розважається спінінгом!

— Здоров був, Земляче, — бурмочу я, не дивлячись на нього й удаючи, що прилип до стенда.

«Дивись не на мене, а на котушку», — слід було б додати мені, але для такого старого лиса, як Петко, це зайве. Він саме так і робить — крутить собі котушку. Поки він порпається з рибальським причандаллям, я підходжу ближче до нього й наче ненароком торкаюсь його плаща.

— Паспорт, гроші й інструкції — в кишені твого плаща, — кидаю я. — Вирушай першим же поїздом на Пассау.

— Ех, братику, бувай здоровий…. — тихо каже Петко перед тим, як залишити рибальський рай.

«І все ж у нього є нерви, — думаю я, виходячи на вулицю. — Від хвилювання він сказав мені «братику» замість «земляче».

День догоряє. Небо вже потемніло, ясніє тільки вузька смужка над цинковими дахами, перетята дротами й телевізійними антенами. Неонові вогні освітлюють вітрини. Перехожі поспішають додому з останніми покупками. Час і мені подумати про «домашні справи».