Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

— Скільки потрібно для розмови.

— Для розмови вистачить і двох грамів, а може не вистачити й двох пляшок. Усе залежить від вас, Майкле.

— Якщо від мене, то два грами.

Він наливає по чверті склянки нам обом, потім додає собі содової, відпиває й закурює сигарету. Я машинально роблю те саме. Курю й чекаю.

Сеймур виструнчився біля стіни, заклеєної линялими сріблястими шпалерами, тримаючи в одній руці склянку, а в другій — сигарету. Висока постать у бездоганному сірому костюмі кидає темну тінь на шпалери. При світлі лампи обличчя його здається зеленкуватим і стомленим. Американець за давньою звичкою прикушує сигарету й мружиться від диму.

— Вам не щастить, Майкле, — каже він нарешті.

— Я це зрозумів ще тоді, як вас зустрів.

— Нічого ви не зрозуміли. Зустріч зі мною була для вас останнім щасливим шансом. Бо коли б ви зустріли не мене, а Еванса, Уорнера, Бентоиа чи когось іншого з їхнього кодла, наша доля склалася б зовсім інакше.

Я мовчу, тож Сеймур повторює:

— Еванс, Уорнер, Бентон… Ви їх пам'ятаєте, чи не так?

Ще б не пам'ятати!

— А навіщо мені їх зустрічати? Я давно змінив середовище, Уїльяме, і давно вже працюю в торгівлі.

— Знаю, знаю. Ви й раніше працювали в торгівлі, що лише допомагало вам в іншій роботі. Та припустімо, що ви таки працюєте в торгівлі й що ви навіть справжній бельгієць. Це буде незручно для нас обох. Навіть якщо ви ескімос, у вас є минуле, і деякі люди не схильні вам пробачити його. Наприклад, містер Томас. Сподіваюсь, ви не забули Томаса? Прізвище підкинуто ніби навмання, та я знаю, що це не так.

— Ви нічого не кажете про Томаса, — наполягає американець.

— Я не знаю Томаса. І він не знає мене. Гадаю, саме це ви й хотіли почути.

— Навіть не маєте уявлення, хто він такий і який на вигляд… — підказує мені Сеймур.

— Щиро кажучи, я не такий уже незнайко. Але довідався про нього з фотографії і письмових довідок.

— А чи не припускаєте ви, що, може, й Томас знає вас з фотографій і письмових довідок?

— Я певен, що Томас взагалі не підозрює про моє існування.

Сеймур відпиває трохи з чарки, кидає на мене крижаний погляд і зауважує:

— В такому разі, може, і вам пощастить. Адже не може без кінця йти погана карта.

— Я бачу, ви поділяєте думку своєї секретарки. Ми якраз сьогодні говорили з нею про повороти долі.

— Обговорюєте з Мод проблеми буття? — зводить брови Сеймур. — Заздрю вам, Майкле. У вас справді талант розмовляти з усіма про все.

— Яка з цього користь, коли мені не щастить. Хоч я й не знаю, в чому саме й чому.

— Коли б вам щастило, ваше завдання вже закінчилося б і в цей час ви вже їхали б десь між Зальцбургом і Віднем, — пояснює Сеймур, глянувши на свій годинник.

— Коли б мені щастило, я б натрапив на людину, яка виконує свої обіцянки. Ви сказали «кілька днів»…

— За моїм планом саме так і мало бути. Але ж ви знаєте, іноді плани… Той тип виявився надзвичайно підозріливий.

— Який тип?

— Так, надзвичайно підозріливий, — повторює американець, мовби не почувши мого запитання.

— Я розумію ваше становище, — киваю я. — Але що вам треба від мене?

— Дуже шкодую, Майкле, але мені треба довести гру до кінця. А ви — мій найвагоміший козир.

— Ця картярська термінологія мені ні про що не говорить, — кажу я, затоптуючи недокурок у тарілці, що править за попільничку. — Хочете, щоб я з вами співробітничав, і нічогісінько мені не кажете про суть справи.

— Я робив це у ваших же інтересах. Навіщо вам знати те, що вас не цікавить. Але тепер обставини змінилися, тому виникла потреба ознайомити вас з деякими деталями…

— Гадаю, що йдеться про деталі, які не мають ніякого значення, коли ви вирішили довірити їх мені.

— Не обіцяю, що обов'язково розкрию вам всі свої карти, але, повторюю, познайомлю вас із тими, які візьмуть участь у згаданій грі, — уточнює Сеймур.

— Це ваша справа, — знизую плечима. — Але якщо я погано поінформований, не дивно, якщо я погано виконуватиму свою роль.

Американець змірює мене швидким, гострим поглядом, випльовує на підлогу недокурок, затоптує його ногою й закурює нову сигарету.

— Чому ви не п'єте?

— Зберігаю віскі з надією, що мені вистачить його до кінця розмови.

Сеймур і собі знизує плечима й ковтає трохи віскі.

— Невже ви гадаєте, що я, знаючи вашу впертість, викладу вам свій план тільки для того, щоб ви його провалили?

— Так, справді: робити це безглуздо. І все ж ви це робите.

— Але чому? З дурості?

— Я б вжив інше слово.