Богомил Райнов - Ранок дня не визначає

Він ще якийсь час розводиться в такому ж дусі, заохочуваний короткими репліками дами, а я, дивлячись крізь вітрину на панораму торгової вулиці, запитую себе — яка справжня мета цієї випадкової зустрічі, якщо така мета взагалі існує.

В діалозі між Мод і Франком за кавою деякі репліки примушують мене насторожитись.

— Ми не порушили ваших планів тим, що забрали вас до себе? — запитує Мод. — Може, ви хотіли сісти десь в іншому місці?

— Так. Чи, власне, ні. Я сподівався зустріти тут одного знайомого, але він не прийшов.

— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.

— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.

Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі операції. Не такий я багатий. Якщо буде можливість продовжити подорож, гроші мені теж будуть потрібні. Так, якщо буде можливість. Якщо… Зовсім непевна гіпотеза.

— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.

— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.

Вона не бере його, а м'яко наказує:

— Покладіть мені в сумку, будь ласка.

Потім додає:

— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.

Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:

— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?

— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.

— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.

— Люба моя, довіра досягається не словами, а справами. Ви мені ніколи нічого не кажете. Я й зараз не знаю, куди це ми полетіли, яку пожежу гаситимемо.

Ми справді летимо. Летимо в зеленому «мерседесі» автострадою, обабіч темніють соснові ліси, сонце сіло, й небо над нами вже охололо.

Дорогою з ресторану в готель Мод двічі заскакувала до телефонних кабін і розмовляла з невідомими особами, а потім, після звичайного пообіднього відпочинку, прийшла до мене сказати, що я можу ховати свою піжаму в валізу: рахунок оплачено, й ми вирушаємо.

— Про яку пожежу ви говорите, Альбере? — кидає дама, втупивши очі в стрічку шосе, що стелиться перед нами. — Здається, розмова з Франком погано вплинула на вас. Терпіти не можу таких спокійних істериків, які тільки й думають про можливі катастрофи й агонії.

— А я не люблю співрозмовників, які ніколи не відповідають на твої запитання. Ви чуєте? Я запитав: куди ми летимо?

— До мети, Альбере. Прямо до мети. Іноді терміни й методи змінюються, а мета залишається та сама.

— Ви мене враз заспокоїли.

— Навіщо вас заспокоювати, коли немає причин для хвилювання!

— Гаразд, годі про це. Скажіть мені назву населеного пункту. Звичайно, якщо ми їдемо в населений пункт.

— Він не дуже населений, міститься зовсім близько й зветься Ідар, якщо це вам про щось говорить.

Назва «Ідар» мені ні про що не говорить, але питання відстані дуже важливе. Зовсім близько… За тутешніми поняттями двісті кілометрів — теж «зовсім близько».

— Бачите, я відверта з вами, Альбере. Нерозумно сподіватись на більшу відвертість з боку службової особи.

— Не бійтесь, — кажу я. — Я не ставитиму вам запитань, на які ви не хочете відповідати. Не буду навіть питати, що ми робитимемо в Ідарі й коли все це скінчиться.

— Дуже добре, що ви не ставите мені запитань, на які я й сама не можу відповісти, — киває головою дама. — Ви знаєте, що в даному випадку всі кінці тримає в своїх руках інший.

— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.

— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.

Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.

— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.