Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

— Нічого.

— Вважатимемо, що я зробив приємну прогулянку де «Струмка», щоб випити чашку кави…

— Як хочеш, так і вважай.

— Ви сваритеся, хлопці? — втрутилася Гізела. — Я ж бачу, ви сваритеся, чого?

— Ми не сваримося, Гізело, — відповів Мартинець, — ми просто з’ясовуємо стосунки.

— Що вам з’ясовувати?

— Справді, що? — Іван одразу охолов. Згорбився й випив горілки. — Мабуть, ти маєш рацію, Максиме.

Рутковському стало трохи соромно за свій спалах.

— Давай обговоримо твою справу. Для цього кликав?

— Мені здається, що Кочмар хоче розправитися зі мною.

— Є факти чи просто інтуїція?

Мартинець подумав.

— Скоріше інтуїція. Відчуваю, ніби за мною стежать.

— За кожним з нас трохи стежать. А з Кочмарем, звичайно, в тебе по може бути миру, й рано чи пізно він з’їсть тебе. Навіщо казав, що маєш на нього досьє?

— Вирвалося.

— Ех, дурню! Вирвалося… Хто за тебе заступиться?

— Я й хотів порадитися. У мене проти Кочмара є досить вагомі факти. По-перше, він приписує собі робочі години. Дрібне, але шахрайство. Далі, комбінації з преміальними. У мене записано, скільки й кому він недодав.

Рутковський швидко обміркував сказане Мартинцем. Звичайно, Івана шкода. Та що буде, коли він стане на бік Мартинця? У конфлікті між начальством і підлеглими американці завжди на стороні начальства, надто в таких випадках.

— Як хочеш, Іване, — сказав Максим, відвівши очі, — а я тобі не помічник.

Дивно, але Мартинець не образився. Відповів спокійно:

— Тобі видніше. Хочеш випити?

— Хочу. Але знов-таки не маю права.

— Ну-ну…

Рутковський підвівся, не дивлячись на Мартинця, але відчуваючи його іронічний погляд.

— Бувайте, — кивнув і пішов не обертаючись.

Йосип задоволено гмикнув:

— А пан Рутковський, здається, збирається їхати?

— Най їде під три чорти.

— Прищучимо, пане Йосипе, без німкені тільки, прошу я вас.

— І ти туди ж?

— Аякже, прошу ласкавого пана. Що пан Кочмар казав? Тільки тамтого молодика! Він зникне, ніхто не поцікавиться: ні родичів, ні спадкоємців, ні друзів… А за німкенею потягнеться: мати, сестри, племінники… Де поділася? Тут поліцейського розслідування не уникнути, а нащо воно нам?

— Пан Кочмар казав: з поліцією все полагоджено.

— Якщо одного Мартинця… Мені німкені не шкода, та не можна.

— Не можна, то й по можна… — почухав потилицю Йосип. — Бачиш, той на червоному «фіаті» поїхав.

— Бог з ним, пане Йосипе, може, ще й доведеться зустрітися.

— То що ти надумав з Лакутою?

— Грішми пахне, й великими.

— Брешеш.

— Великими, кажу, пане Йосипе, і прогавити ніяк не можна.

— Гадаєш, Лакута сторгувався?

— Не гадаю, а певен.

— Хитрий ти, Богдане.

— Може, останній шанс, пане Йосипе.

— А як?

— Ще не знаю, прошу пана. Але певен: йде дуже велика гра. Я тамтого вечора пана Лакуту додому відвозив. Під газом пан Зіновій був, значить, і підтримувати доводилося. А жінка в нього знаєте яка?

— Світ такої суки не бачив…

— Атож, стерво, і пана Лакуту не дуже поважає. Лаятися почала, а він їй і каже: добру справу залагодив, до кінця життя стане…

— Не може бути! До кінця, казав?

— Еге ж. От я й подумав…

— Знати б, коли одержить гроші!

— Дізнаємось.

— Як?

— Без нас не обійдеться. Бачите, навіть тоді до готелю кликав, а тепер, коли грошима запахло, й поготів.

— Атож.

— Тільки не дай боже, пане Йосипе, щоб запідозрив. Ніц не вийде тоді, той пан Лакута хитрий і обережний.

— Чекай, Богдане, бачиш, той фраєр виходить.

— Чого ж не бачити, пане Йосипе, ходімо до нього?

— А німкеня де?

— За ним чимчикує.

— Невже поїдуть?

— Куди їм їхати?..

Мартинець спустився з веранди й домовився з господарем про ночівлю. Кімната виявилась маленькою, зате ліжко було велике, на півкімнати, м’яке, й білизна пахла свіжістю.

Гізела швидко роздяглася, пірнула під ковдру, покликала Івана:

— Іди до мене, любий.

Якщо б не покликала, пішов би, і принаймні сьогоднішній вечір склався б для Івана Мартинця щасливіше, та якийсь біс протиріччя вселився в нього: був роздратований і гнівався на весь світ.

— Подихаю свіжим повітрям.

— Не надихався? Я замерзла.

— Грійся сама! — кинув грубо й пішов похитуючись.

Постояв трохи біля дверей. Чомусь хотілося плакати.

Йому давно вже не було так сумно, жив, як у чаду: Гізела, Бетті, Герда, Лізхен — дівчата й віскі, дівчата й джин, дівчата й шампанське — ось і все життя.

Вбивав у собі й спогади, й бажання, й докори сумління. Бо ніяк не міг забути дніпрового простору й лаври над ним, золотої бані, яка наче віддзеркалюється у вічних дніпрових водах — це видіння переслідувало його, бо знав, що ніколи вже не побачить рідного міста й ніколи не купатися йому в Дніпрі.