Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Пан Віктор гортав якісь папери й не побачив його. Рутковський просковзнув поміж письмовими столами.

— Моє шанування, пане Вікторе! — мовив голосно й бадьоро. — Ви, як завжди, рання пташка.

Сопеляк усміхнувся ласкаво. Він усім всміхався ласкаво, а особливо солодко тим, хто йшов угору.

Цей Рутковський, дивись, через півроку чи рік стане заступником Кочмара, і до нього треба посміхатися щиро.

Сопеляк зібгав у кулаці бороду, щоб Рутковський краще побачив вираз його обличчя, — приязний і запобігливий.

— А ви, пане Максиме, сьогодні, бачу, теж не забарилися.

— Ех, пане Сопеляк… — Рутковський багатозначно глянув на колегу. Знав, що Сопеляк над усе полюбляє секрети, і вирішив зіграти на цьому. — Розповім вам, але це таємниця…

— Звичайно, пане Максиме, все залишиться тільки між нами, слово честі.

— Розумієте, вчора ввечері познайомився з дівчиною і прогуляв цілу ніч. У неї… А вона тут неподалік мешкає, додому вже не було сенсу вертатися.

— І гарна дівчина? — Вузенькі Сопелякові очі зблиснули цікавістю.

— Дуже.

Сопеляковим обличчям майнула хмара.

— Тепер вам, — зітхнув він, — усе легко дається. Гроші, дівчата…

— Не кажіть нікому.

— Їй-богу… А ви справді загуляли. Навіть… — затнувся він.

Рутковський насторожився.

— Що навіть?

— Е-е, пусте. Ви завжди — взірець акуратності, а сьогодні неголений.

— Справді. — Максим з удаваною відразою провів долонею по щоці. — Звідки ж у дівчини бритва? Знаєте, скажіть Кетхен, що я в бібліотеці, тут перукарня за рогом, за двадцять хвилин можна встигнути.

— Якщо вона повірить.

— Вам, пане Вікторе, не повірити не можна. А з мене коньяк.

— Усі завжди тільки обіцяють…

— Точно.

— Ну, скажу, скажу.

Рутковський просковзнув порожнім коридором до туалету. Визирнув з-за непричинених дверей і, побачивши, що мимо поважно прочвалав Синявський, зітхнув з полегкістю й побіг до перукарні.

Ну запізниться на кілька хвилин… Кетхен знатиме, що він у бібліотеці, вона не донесе на нього Кочмареві — вже звикла до дрібних Максимових презентів.

Іван Мартинець сидів на відкритій веранді невеличкого ресторанчика «Струмок», що притулився над самою дорогою на Зальцбург. Відвідувачів було мало: він з Гізелою та ще кілька проїжджих, які поставили свої машини на асфальтованому майданчику під рестораном.

Усі сиділи на відкритій веранді, тільки двоє кремезних чоловіків у замшевих шортах пили пиво в залі. Стояла літня спека, і лише іноді легкий вітерець гойдав верхівки сосен, що обступили ресторанчик, глиця сипалася на столи.

Один з чоловіків, що пив пиво, показав кельнерові два пальці, і той приніс повні кухлі.

— І сиру, — наказав чоловік. — Свіжого.

Кельнер пішов по сир, а чоловік, вмочивши губи в піну, мовив невдоволено:

— Можемо до ночі просидіти, й нічого. Дівка у нього файна, скажу я тобі, з такою дівкою я б тут не сидів…

Другий зареготав.

— У вас, пане Йосипе, губа не з лопуцька.

— Губа в мене й справді не з лопуцька, — похмуро погодився Йосип. — А що з того? Як були ми з тобою, Богдане, на побігеньках, так і залишились.

— Нічого собі, скажу вам, побігеньки! — Богдан непомітно намацав у кишені руків’я пістолета. — Ми з вами, пане Йосипе, виконавці, й виконавці неабиякі, з нами ще рахуються, і я певний, що завжди комусь знадобимось. Абисьми живі були.

— О-о! Абисьми живі були — це ти точно врізав, Богдане, поки сила є, нами й цікавляться. А потім?

— На пенсію, пане Йосипе.

Йосип скрутив величезну дулю, тицьнув під самісінький ніс Богданові.

— Бачив, дурню? Ти що, член профспілки?

— А ви зараз грошенята заощаджуйте.

— З нашою роботою тільки заощаджувати!..

— Я ось що думаю! — Богдан озирнувся і, впевнившись, що поблизу нікого нема, мовив притишено: — Треба нам з вами, пане Йосипе, свій момент ловити. Бо справді, на чужого вуйка працюємо, по лезу ножа ходимо, а за віщо? Кількасот марок, тьху, прошу я вас!..

— Не плюйся, Богдане, й вони на дорозі не валяються.

— Не валяються, — погодився Богдан. — Та набридло. Цей Лакута у люксі шнапс і коньяк дудлить, а ми по коридорах вештаємось…

— Макітра в нього варить краще, ніж у нас, Богдане.

— По кажіть, просто більше щастя має.

— Щось ти крутиш, Богдане. Не подобається це мені. Я з Лакутою в «Нахтігалі» служив, рука у нього знаєш яка!

— Була, пане Йосипе, була, прошу я вас, в нього рука, а тепер один спомин.

— Ну кажи, куди цілиш?

— Чекайте, пане Йосипе, обмізкувати цю справу ще треба, поп’ємо пива, а потім побалакаємо, бо часу в нас досхочу.