— Чого-чого, а часу справді… — погодився Йосип. — Краще були б гроші.
Кельнер приніс тонко нарізаний сир. Йосип узяв шматочок, кинув до рота, пожував.
— Хіба це сир? — зітхнув Богдан. — У пас у горах відкраєш півкіла овечого, ото їжа. А тут дві сосиски — сніданок…
— На один зуб.
— Ми з вами, пане Йосипе, от що зробимо: купимо завтра м’яса, баранини, поїдемо до лісу, розкладемо вогнище й на шпичках, прошу я вас…
— На шпичках смачно, — ковтнув слину Йосип.
Нараз він витягнув шию в бік веранди.
— Що там? — засовався на стільці Богдан.
— Шляк би його трафив! — вилаявся Йосип. — Весь час під ногами крутиться…
— Хто?
— Сиди спокійно, не повертайся. Отой тип приїхав, що ми побавились.
— Рутковський?
— Еге ж.
— Тікати треба, може впізнати.
— Машину лишимо на стоянці, а самі за струмок. Там я лавицю нагледів. У кущах, і нас не видно.
— Щось цей Рутковський часто в нас на дорозі трапляється.
Богдан лишив гроші на столі, й вони обережно, щоб не побачили з веранди, спустилися крутими сходами до виходу.
За струмком стояла дерев’яна лава, Йосип вмостився зручно, простягнувши ноги, а Богдан сів на краєчку, щоб спостерігати стоянку, де припаркувалися червоний «фіат» Рутковського й канарковий «пежо» Мартинця.
…Рутковський одразу помітив Мартинця з Гізелою: ця пара сиділа осторонь, на самому краю веранди під соснами. Помахав рукою й побачив, як розпливлося в усмішці обличчя Мартинця.
— Хелло, Іване! — вигукнув Рутковський. — Привіт, Гізело, я радий бачити вас. — Він сів і огледів пляшки на столі. — Ти знову присмоктався, Іване? Дорога важка, суцільні крутани…
— А ми з Гізелою заночуємо. Тут у хазяїна є дві кімнати, обидві вільні, випий, можеш також заночувати.
Рутковський похитав головою.
— Не випадає.
— Як знаєш…
— Ну, кажи, чого кликав? — Сьогодні на радіостанції був вихідний день, Максим збирався поїхати в гори порибалити, але подзвонив Мартинець і призначив зустріч у «Струмку».
— Чекай, — покрутив головою Мартинець, — я трохи хильну, друже, а ти пий каву чи мінеральну воду, бо ти — уособлення всіх на світі чеснот, а ми з Гізелою порочні й розпусні, правда, бебі? — Він виголосив усю цю тираду українською, Гізела, звичайно, нічого не зрозуміла, тільки догадалася, що йдеться про неї, грайливо хитнула головою й поплескала Івана по щоці. — От бачиш, — вигукнув Мартинець зловтішно, — вона згодна, що розпусниця, і точно — вона курва, а я…
— Ти п’яний, Іване, і якщо хочеш розмовляти зі мною…
— Я п’яний! Що ти розумієш… Я дурний, це точно, — постукав себе кулаком по лобі, — дурнішого бути не може, і я закликаю тебе в свідки.
— Тобі видніше, — знизав плечима Рутковський, і це не сподобалося Мартинцеві: одне діло, коли лаєш себе сам, і зовсім інше, коли хтось.
— От і ти вже проти мене… — образився він.
— Якби я хотів тобі поганого, не приїхав би.
— Так, ти — друг, — погодився Мартинець, — і я хотів порадитися з тобою.
— То й радься.
Мартинець на хвилину замислився. Ковтнув води з фужера й почав розсудливо і напрочуд тверезо:
— Наді мною чорні хмари — не відчуваєш?
— По-моєму, ти сам дав Кочмареві привід.
— А що, сидіти мовчки?
— Слухай, Іване, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти сам хотів цього, так? Хотів. От і маєш: за таке вільне життя треба платити, а плата сам бачиш яка! То чого ж бідкаєшся?
— Бо я — людина!
— І тобі не смішно?
— Чом мав би сміятися? Не до сміху.
— Я знаю, чого ти хочеш. — Рутковський розізлився, говорив жорстко й з притиском: — Ти хочеш, щоб з тобою всі панькалися. Який гарний цей Іван Мартинець, не витримав утисків, кинув той світ, нещасний він, дивіться на нього, моліться на нього, платіть йому найвищі ставки, улещуйте його!
Обличчя Мартинця потемнішало.
— Ну, ну, що далі? — скреготнув зубами.
— А далі все як на долоні. Героєм тебе не визнали й найвищих ставок не платять. Ти починаєш розчаровуватися в цьому світі й кличеш мене на допомогу, щоб я виправдав тебе.
Мартинець зсунув брови, схопився за стіл, здавалося, ще мить, і він перекине його на Максима. Одначе стримався, мовив, з ненавистю дивлячись на Рутковського:
— Потрібен ти мені! Чистеньким хочеш лишитися? Давно дивлюся на тебе, руки боїшся забруднити. А вони в тебе такі ж брудні, як і мої, зрозумів ти, чистоплюй?
Він починав подобатися Рутковському, цей Іван Мартинець, та хіба можна було бодай натякнути про це?
— І чого ти хочеш від чистоплюя? — запитав.
Читать дальше