Ростислав Самбук: Гіркий дим. Міст

— Ні, — відповів Максим категорично, — не зможу!

Ігор Михайлович блиснув на нього очима.

— Надто швидка тепер молодь, — проказав осудливо, — ви й секунди не подумали. А вам уже за тридцять, час і розважливішим бути.

Максим почервонів.

— Але ж ви щойно самі сказали: гадючник. І хочете, щоб я…

— Ми поки що нічого тут не вирішуємо. Думати будемо, й не тільки ми. Але братові своєму скажіть, що його пропозиція підходяща. Ясно?

Максимові далеко не все було ясно, він дивився у пронизливі очі літнього чоловіка, і ця розмова здавалася йому примарною, наче тривав ще сон з величезним столом; він потер чоло, ніби хотів упевнитися в правдивості, реальності всього, що відбувається. Мабуть, Ігор Михайлович зрозумів його, бо поклав важку долоню на коліно й додав:

— Батько ваш у ці роки вже батальйоном командував.

— Але ж потім…

— Те, що сталося потім, зараз воду на наш млин ллє. Головне, ви все розумієте і образи в серці не носите. А ми на вас великі надії покладаємо.

— Не знаю, що й відповісти.

— А коли не знаєте, то слухайте мене…

Максим подзвонив Сенишину в другій половині дня. Вони зустрілися в Гідропарку, і Юрій розцвів у посмішці, побачивши на кузенові подаровані ним сорочку й справді гарну квітчасту краватку.

Вони гуляли по дніпровому березі, і Максим признався Сенишину, що ніч не спав, думаючи про його пропозицію. Чого б йому справді не прилучитися до благ Заходу? Чесно кажучи, єдине, що стримує його, — невідомість і побоювання одразу сісти на мілину. Ну кому потрібен початкуючий письменник, до того ж ліричного напрямку, іноді побутописець, як назвав його хтось із критиків? Проте, коли є перспектива одержати роботу і хоча б якась підтримка…

І ось вони зараз їдуть у Юрковому «мерседесі» мюнхенськими вулицями. Перший крок зроблено.

Півтора місяця тому Максим Рутковський у складі туристської групи вилетів до Канади, де й заявив про своє небажання повертатися до Радянського Союзу. Звичайно, це викликало обурення в групі. На зустріч з ним приїжджав сам консул, радив Рутковському не робити дурниць. Однак Максим лишився непохитним: попервах, поки влаштувалися його справи, мешкав у дядька в Торонто, молодшого брата Івана Сенишина. Він емігрував сюди ще в тридцятих роках зі Львова й мав на околиці міста крамничку. Вона майже не давала прибутку, проте дядько якось зводив кінці з кінцями; зрештою, що йому, старому холостякові, треба: тепла постіль, обід і чарка віскі. На це вистачало, і дядько був задоволений. До рішення племінника він поставився негативно, і не тому, що якийсь час мав утримувати його, — просто знав, як важко тут вибитися в люди. Скільки міг, відраджував Максима, потім махнув рукою: ви молоді, вам видніше.

Грошей на дорогу до Мюнхена у дядька не було, їх вислав Юрій Сенишин — звичайно, позичив, правда, не визначаючи строків повернення. Це влаштовувало Максима: якщо Юрій позичає гроші, сподівається на віддачу — отже, все йде нормально.

«Мерседес» зупинився на тихій вулиці з дво- і триповерховими будиночками. Після заповнених машинами й людським натовпом проспектів, де, здавалося, рух ніколи не припинявся, тут було тихо, навіть якось патріархально, і Максим зрозумів, що Сенишин мешкає в комфортабельному районі. Та й котедж мав непоганий: червоної цегли, двоповерховий, може, дещо старомодний, та, певно, зручний — з широкими світлими вікнами й терасою на другому поверсі, що виходила до невеличкого садочка. Стара яблуня нахилила над нею свої віти.

Іванна поставила машину в гараж під будинком. Юрій стояв з Максимом на бетонованій доріжці з трояндовими кущами обабіч і всміхався трохи недбало, та за цією недбалістю вгадувалися торжество й навіть пихатість. Отак, мовляв, живуть у нас, це тобі не однокімнатна квартира, де й повернутися ніяк.

— Гарно у вас, — підіграв йому Максим, — добре живеш, і мені подобається. — Не міг же він сказати, що знає, звідки в Юрія ця, як він назвав її, вілла, а також ресторан і рахунок у банку.

Банда Івана Сенишина пограбувала кілька польських сіл на Ровенщині, а Зелений, як називався тоді Сенишин, добре знав, у кого водяться золото й коштовності. Була в Зеленого пошарпана непоказна валізка, з якою він ніколи не розлучався. Інші вивозили з розгромлених сіл підводами різні речі — Зелений не бруднив руки барахлом, був розумніший і спритніший за багатьох бандерівських ватажків.

Після війни він не кинувся в різні афери й фінансові комбінації, які довели його дуже самовпевнених, та не зовсім кмітливих колег по ОУН до повного фінансового краху. Ні, Іван Сенишин не поспішав, придивлявся, вивчав кон’юнктуру, потім придбав ресторан, нарешті і цей двоповерховий котедж, котрий муляв очі самим Бандері й Стецьку.