Ростислав Самбук: Гіркий дим. Міст

Іванна не втрималася й ще раз скоса зиркнула на Максима — все ж поблажливість у його посмішці не сподобалася їй, а може, це тільки видалося, бо той дивився серйозно й з цікавістю. Що ж, усе було природно: вона звикла до цікавості в чоловічих поглядах, і тут Юрків кузен не був винятком. Це чомусь одразу заспокоїло Іванну, зрештою, все виявилося значно кращим, ніж гадалося: принаймні спершу, поки Рутковський мешкатиме в них, їй не доведеться червоніти за нього.

Іванна чекала значно гіршого і завбачливо скаржилася в колі близьких знайомих, що доля накинула їй таку халепу: родича з тамтої України, який після Юркової поїздки до Києва вибрав момент, скористався з поїздки за кордон і не вернувся на батьківщину. А він, певне, неотесаний мужлай, бо звідки ж отесаність і вишуканість? Там у них ще й досі носять вишиванки, чоботи, вона сама бачила, коли приїжджав танцювальний ансамбль — ну, добре, на сцені таке можливе, але щоб ходити у такому вбранні міськими вулицями!..

Сьогодні Юрій вирішив на честь приїзду двоюрідного брата влаштувати невеличкий прийом, так, вузьке коло найближчих знайомих; Іванна з жахом думала про цей вечір і наперед просила вибачення в подруг, а виявляється, все не так погано, хоча невідомо ще, який у цього Максима інтелект.

Але чому, коли Максим усміхається й дивиться на неї, в його погляді їй ввижається мало не зверхність?

Максим ще раз глянув на Іванну, і йому нараз тенькнуло серце й захотілося на Хрещатик: постояв би під станцією метро, дочекався Олю… Де тепер Оля? Для неї він — відкраяна скиба…

А правду знають лише кілька чоловік…

Можливо, колись він повернеться до Києва — тепер для нього це найсокровенніша мрія, — та навряд чи Оля чекатиме на нього.

Максим спохмурнів, й Іванна негайно помітила зміну в його настрої. Таки у жінок буває іноді воістину бісова інтуїція, а може, не інтуїція, просто жінки спостережливіші й чуйніші за чоловіків; он Юрко крокує трохи позаду, всміхається, він упевнений, що зробив велике діло для брата, мало не благодійник, це підносить його у власних очах, зрештою, справа не тільки в Максимі, є ще принципи, якими керується Сенишин, люди, про долю яких він турбується.

Сенишин не думав над тим, що, певне, більшість отих мільйонів та мільйонів, за долю яких він так уболівав, навіть не знають, що існують такі «захисники»; якщо не знають, — дізнаються, треба зробити так, щоб дізналися, тепер, у вік технічного прогресу, здійснити це не так уже й важко, і Максим — доказ цього.

Сенишин ішов, упевнений в собі, і ніхто б не зміг збити його з так ясно й чітко визначеного курсу.

А Іванна збоку сполохано заглядала у вічі Рутковському: невже щось негаразд, невже вона допустилася якоїсь нетактовності, від чого в Максима опустилися куточки губів і очі стали сумними?

Рутковський помітив Іваннину збентеженість, провів рукою по обличчю, наче відганяючи спогади; зрештою, права на них він зараз не мав, і не тільки зараз — взагалі. Усвідомлював це, обіцяв там, у Києві, а найбільше — собі, обіцяв навіть подумки не вертатись назад, однак обіцянки лишаються обіцянками, а чого варта людина без минулого, без спогадів, без сердечного болю?

Ось і зараз, здається, цей сердечний біль зник, та причаївся десь глибоко-глибоко. Максим ще раз провів рукою по обличчю й подивився на Іванну відкрито, немов запрошуючи до відвертості — вона відразу зрозуміла це і взяла його під руку.

Вони вийшли з аеропорту на площу, Максим залишився з Іванною, а Юрій пішов по автомобіль. Уся площа була заповнена автомобілями, вони безперервним потоком мчали мимо, зупинялися, з них висідали люди чи, навпаки, сідали, й машини мчали далі. Рутковський задивився на цей потік і не помітив, як поряд зупинився великий білий «мерседес», з якого вискочив Юрій. Він кинув до багажника Максимову валізу, відчинив перед ним задні дверцята й заліз слідом. За кермо сіла Іванна, автомобіль заревів і поринув у саму гущу потоку машин.

Максим обважніло відкинувся на спинку сидіння. Юрій мовчки запропонував йому сигарету. Вони закурили, й лише по паузі Сенишин сказав:

— Ну от, тепер усе позаду… Принаймні більшість твоїх тривог.

Рутковський непомітно ворухнувся на сидінні: хто-хто, а він добре знав, що тривоги тільки починаються. Поклав кузенові руку на коліно, відповів просто:

— Завдяки тобі, Юрію. Не знаю, як і дякувати.

— Як почувався в Канаді? — перевів Сенишин розмову на інше.

— Дивовижний світ.

— Ого, прошу я тебе, ще й який!