Ростислав Самбук - Гіркий дим. Міст

Так і не вирішивши для себе цю проблему, Максим голосно кахикнув. Іванна озирнулася, зміряла його оцінюючим поглядом і запитала:

— Костюм купували в Канаді?

— Шив у Києві.

Зупинилася й роздивилася Максима уважніше.

— Непоганий кравець, — винесла присуд. — І ви дозволяли собі носити не готовий одяг?

— У мене такий зріст…

— Але ж це дуже дорого!

— Мій бюджет витримував.

— Дивно. Навіть Юрій купує готові костюми; оце тільки вечірні… — Нараз заклопоталася. — Переодягайся, любий, бо все вже готове. — Вона з гордістю огледіла тарілі з бутербродами й лишилася задоволеною. — Оливки, принеси ще оливки з холодильника.

Юрій приніс оливки й пішов, а Іванна скинула фартух — вона вже одягнулася: була у довгій вечірній сукні з напівоголеною спиною, раніше Максим бачив такі сукні на жінках тільки у фільмах, іноді — на естрадних актрисах, але отак от близько біля себе і на знайомій — школи.

В очах у Іванни з’явились грайливі бісики, вона одразу збагнула, що сподобалася Максимові, либонь, це тішить усіх жінок у світі, без винятку, тож повернулася навмисно так, щоб цей довготелесий і зовсім що не зрозумілий для неї молодик добре бачив усі лінії її напівоголеного тіла, не без задоволення вловлюючи ознаки збентеження на його обличчі. Добре знала: якщо бентежиться, значить, вона не байдужа йому, а чомусь оце — не бути байдужою — мало значення. Може, тому, що в її домі це був перший чоловік з далекого й незбагненного Сходу, де народилися її батьки, і який вважався її вітчизною, а може, все було значно простіше: їй сподобався цей молодик з широко поставленими, трохи здивованими й допитливими очима.

Лукаво зиркнувши на Максима, Іванна пішла, погойдуючи стегнами, й поставила платівку із записами оркестру Поля Моріа — срібну прозору музику, котра завжди збуджувала її й навіювала якісь неясні бажання.

Полилася повільна мелодія, Іванна взяла два келихи й налила на денця чогось золотавого, подала один Максимові й промовила:

— Я хочу випити за вас і за те, щоб вам повелося добре! — Вона ковтнула з келиха, блиснула очима й додала: — Мені приємно бути з вами…

— Ніколи не думав, що маю таку чарівну родичку, — цілком щиро відповів Максим. — Бачив ваше фото в Юрія, але дійсність!.. Мистецтво завжди намагається прикрасити людину, та маємо той щасливий випадок, коли все навпаки.

— Ось і наговорили одне одному компліментів. — Іванна допила віскі й поставила келих. — Сподіваюсь, ми будемо друзями.

Сказавши це, вона глянула на Максима сухо й насторожено, і того вразила моментальна метаморфоза, яка відбулася з цією жінкою: здавалося, зовсім розтанула й потяглася до нього з відкритою душею, а за хвилину чи навіть менше замкнулася в якійсь шкаралупі й насварилася звідти гарним пальчиком з довгим відполірованим нігтем.

А оркестр Поля Моріа дзвенів сріблом, збуджував, скоро мали прийти гості, й Максимові зробилося трохи тривожно, як завжди буває перед невідомим, — адже сьогодні йому доведеться мати іспит…

Джек Лодзен…

Рутковський давно вже чув це прізвище, бачив навіть портрет полковника Лодзена, зроблений, правда, з не дуже якісної любительської фотографії: Джек Лодзен серед працівників радіостанції «Свобода» — усміхнений, самовпевнений, зухвалий… Полковник розвідки, з ним жартувати не можна, і від сьогоднішнього вечора залежить дуже багато, якщо не все.

Максим згадав Ігоря Михайловича, його пронизливі очі, високе лискуче чоло, звичку потирати тильним боком долоні роздвоєне підборіддя. Вони з Ігорем Михайловичем працювали цілий рік, і, здається, не було запитань, на які б він, Максим Рутковський, не зміг відповісти. Однак він знає також (Ігор Михайлович акцентував на цьому), що в Мюнхені може виникнути багато непередбачених ситуацій, до цього треба бути готовим, і від його, Максимової, реакції, гостроти мислення, зібраності й волі залежатиме успіх так гарно задуманої справи.

Задзеленчав дзвінок, Іванна визирнула у вікно, сплеснула в долоні й вигукнула радісно:

— Стефанія приїхала! Я певна, Максиме, що Стефа сподобається вам.

Іванна вперше назвала Рутковського по імені, це могло нічого не означати, та все ж було приємно Максимові: він теж визирнув у вікно й побачив під віллою пошарпаного синього «фольксвагена», а біля хвіртки високу біляву дівчину.

— Ворота, відчиніть їй ворота, — скомандувала Іванна й підштовхнула Максима до дверей.

Рутковський слухняно пішов відчиняти ворота — зрештою, не тільки тому, що цього вимагала Іванна, блондинка з «фольксвагена» одразу сподобалась йому: висока, тоненька й вродлива, у зеленій сукні, і рука, якою вона нетерпляче тиснула на кнопку дзвінка, була також довга й тонка.