Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Атож… Багато треба зробити для наведення порядку і в містах. Тут ще можна знайти приватні крамнички, ресторанчики, буфети, на базарах «комерсують» спекулянти. А католицька церква! Ця сила ще теж досить відчутна.

— Це зрозуміло, католицтво насаджували тут віками, — сказав Воробйов.

— Таке загальне становище. Завтра підемо в костьол, оглянемо підземелля і вирішимо, як бути далі. До речі, мало не забув! Ще одна обставина романтичного характеру.

— Ну? — посміхнувся Воробйов. — Цікаво.

Полковник розповів про Богданну.

— Ми дуже довго розмовляли з нею, і, на мою думку, її віра в бога добре-таки похитнулася… Правда, такі речі одразу не викорениш. Головне, дівчина розумна й чесна, сама розбереться. Так ось, треба разом обміркувати все і діяти. Я й відпочити вам не дам, зволікати не можна.

— Нічого, невелика кривда. Головне, застукати Блеквуда зненацька, не прогаяти моменту, не дати змоги знищити список. Побачить, що справа кепська, і зжере папірець. Піймаємо тоді, як кажуть, облизня.

Грицай посміхнувся:

— Подавиться.

Наступного дня Дем'янкові довелося залишити спостережний пост біля вікна. Іваньо й Павлюк уже давним-давно спустилися в підземелля, щоб надолужити час, згаяний учора через відвідини костьолу церковним начальством. Дем'янко помітив, що Павлюк почав нервувати. Інстинктом злочинця відчував щось недобре і непокоївся, ще не розуміючи причини тривоги. Він ладен був день і ніч сидіти в підземеллі, аби тільки швидше знайти документ і швидше втекти з Кленова.

Пробігши коридором, Дем'янко шарпнув двері, що закривали вхід у підземелля, стривожено покликав:

— Святий отче! Ідіть сюди!

Іваньо швидко піднявся. Праву руку тримав під сутаною, витрішкуваті очі його дивилися пильно й занепокоєно.

— В чому річ? — пошепки запитав він.

— Якісь двоє підійшли до дверей, дзвонять.

Справді, з протилежного боку коридора донісся деренчливий звук електричного дзвоника.

— Двоє? — повторив Іваньо. — Тільки двоє?

— Так.

— Ви певні? Десь збоку немає засідки?

— Певен.

— Добре. Павлюк!

— Я вас слухаю, святий отче.

Павлюк теж вийшов із підземелля і уважно слухав цю швидку розмову.

— Зайдіть у ту кімнату і сховайтесь у ніші. Почну стріляти, атакуйте їх з тилу.

— Ходімо, Дем'янко…

…Іваньо зустрів Грицая, як давнього знайомого.

— А, це ви! Як ся маєте?

— По-різному. Будь ласка, знайомтесь, мій помічник, технік-будівельник Воробйов.

Іваньо вклонився. Воробйов відповів кивком.

— Усе справи, справи, — говорив Грицай, підтримуючи, заданий Іваньо фамільярний тон і, не чекаючи запрошення, ввійшов у коридор, жестом покликавши за собою Воробйова. Іваньо, що не збирався пускати в костьол гостей, змушений був відступити перед цим ввічливим натиском. Простий в манерах і мові, Грицай раз у раз завдавав відчутних ударів хитрому Іваньо. Священик розумів це, в душі лютував, а зробити нічого не міг. Грицай вмить зміркував, які переваги дає фамільярність у поводженні. Він попрямував коридором, весело гуторячи, наче був упевнений в тому, що своєю появою зробив священикові величезну приємність.

Воробйов ішов слідом за товаришем, з цікавістю розглядаючи все навколо. Позаду них простував Іваньо. Блакитні очі його налилися холодною люттю і страхом. Боявся Іваньо недаремно. Вони з Павлюком так поспішно вискочили з підземелля, що забули там інструменти — молоток і стальний ломик, яким видовбували камені з стіни. Їх неодмінно помітять непрохані гості. Помітять і ще дещо, далеко важливіше… Нізащо не можна пускати їх униз… Нізащо! Іваньо відчував непереборне бажання вийняти пістолет і вистрілити в широку спину Грицая. Проте розумів, що стріляти не можна. Контррозвідники Воробйов і Грицай чи будівельники — все одно вони десь сказали, куди йдуть, коли повернуться. Якщо вбити їх, розшуки почнуться сьогодні ж увечері і насамперед тут, у костьолі. І тоді все загине… Та й убити їх не просто — обидва дужі, міцні, поки прибіжать Павлюк і Дем'янко, невідомо, чим скінчиться сутичка…

— Послухайте, — окликнув Іваньо. — Заждіть хвилинку.

— Будь ласка, — зупинився Грицай.

— Сьогодні день мого святого, і я хотів би почастувати вас на його честь. Вип'ємо вина.

— Вина? — пропозиція здивувала Грицая. — Що ж, після прогулянки по підземеллю це не так погано. Якої ви думки? — обернувся він до Воробйова.

— Я цілком згоден з вами.

— Ні, не потім, а зараз. Я, мабуть, не піду з вами вниз.