Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Ні, — з подивом глянула на нього. — Звідки мені знати.

— Коли прийдемо сюди… — він говорив якимсь чудним, неживим голосом. — Коли прийдемо сюди, я обіцяв застрілити тебе і труп кинути в річку.

Богданна відсахнулась од Дем'янка.

— Не жартуй так страшно!..

— Не бійся! Не бійся! — квапливо заспокоїв він, побачивши, як сполотніло обличчя дівчини, — Я не вбити тебе хочу, а врятувати. Позбавити тебе життя хотів…

— Хто?

— Отець Іваньо, якого ти так обожуєш. Ти повинна зрозуміти, скільки лиха могла накоїти через свою сліпоту.

На обличчі Богданни вираз страху змінився гнівом, коли вона почула ім'я Іваньо. В очах заграли тьмяні фанатичні вогники.

— Я зрозуміла, все зрозуміла, — гидливо, з презирством сказала дівчина, — Ти і Довгий обдурювали святого отця, а тепер зводите наклеп на нього, боячись розплати. Звірі! Прокляті звірі, не гідні цілувати чоботи святої людини. За мене помстяться і тобі, і Довгому.

— До речі, Довгого вже нема, — раптом почувся ззаду спокійний голос. — Сьогодні вночі бандитське лігво оточили. Довгого вбито в перестрілці.

Богданна обернулася. Перед нею стояв незнайомий літній чоловік у легкому сірому плащі і такого ж кольору м'якому капелюсі.

— Товаришу полковник! Самі приїхали? — радісно вигукнув Дем'янко.

— Як бачите! Будьмо знайомі, Грицай, — полковник злегка підняв капелюх. Богданна машинально простягнула руку. Привітавшись з Дем'янком, Грицай зауважив:

— Не можна в одну мить зневіритися в тому, чому поклонявся все життя. Тому я приїхав сюди поговорити з вами, — звернувся він до дівчини. — Може, ви мене послухаєте… Однак спершу треба написати коротеньку записочку.

Вийняв блокнот, олівець, простягнув Богданні.

— Прошу вас… «Люба мамо! Не турбуйся за мене, я несподівано поїхала на десять днів у дуже важливій справі. Повернусь точно в строк. Цілую. Твоя Богданна…» Написали?

Приголомшена дівчина, все ще нічого не розуміючи, повернула блокнот Грицаєві.

— Це потрібно для того, щоб не хвилювати вашу матір, — пояснив полковник. Вирвав списаний аркушик з блокнота і віддав його Дем'янкові. — Покажіть своєму «шефові», перш ніж вручите за призначенням.

— Буде виконано, товаришу полковник, — Дем'янко взяв папірець, сховав у кишеню.

— Ну, от і все… А тепер, Богданно, прогуляємось і поговоримо…

Грицай взяв дівчину під руку, і вони зникли за валуном.

Дем'янко з вдячністю подивився вслід полковникові. Дістав з-під піджака парабелум, вистрілив угору.

Коли пасажири вийшли з машини і зникли в лісі, Торкун якнайзручніше примостився в кутку сидіння, чекаючи їх повернення. Мета поїздки зовсім його не цікавила.

Чекав довго. Раптом з боку скелі пролунали постріли — один, другий.

Торкун не надав їм значення. Здалеку побачив Дем'янка, що виходив із лісу.

— Поїхали, — сказав той, сідаючи в машину.

— А дівчина? — запитав спантеличений Торкун.

— Вона… пішла.

— Куди?

— Не ваше діло! Їдьмо!

Торкун нічого не міг зрозуміти. І раптом згадав про постріли. Відчув, як у животі щось обірвалося, заворушилося волосся.

— Ви!.. Ви!.. — Торкун не міг вимовити страшного слова.

Дем'янко стиснув його за плече. Сказав, з холодною люттю карбуючи слова:

— Так! Я! І якщо ви зараз же не рушите з місця, я й вас прикінчу, як собаку!

Рішучість Дем'янка злякала Торкуна. Погано усвідомлюючи, що робить, натиснув на стартер, розвернув машину. «Мерседес» рвонувся вперед. Старенький мотор ревів, захлинався, а напівзбожеволілий від жаху Торкун намагався ще й ще збільшити швидкість. Раз у раз поглядав через плече.

Але скільки Торкун не озирався, він бачив на задньому сидінні тільки одного Дем'янка з сигаретою в міцно стиснених губах…

Їх обігнав той самий чорний «лімузин» із спущеними шторками на вікнах. Більше за цілу дорогу вони жодної машини не зустріли.

Коли передмістя було вже зовсім близько, Торкун помітив чоловіка, який не поспішаючи прямував назустріч машині. Чоловік підняв руку. Торкун раптово загальмував:

— Давно вас чекаю, — незадоволено промовив Павлюк, відчиняючи дверцята, і плюхнув на сидіння поряд з Дем'янком. — В костьол не можна: приїхало духовне начальство, і отцю Іваньо зараз не до нас. Кепсько, дуже затягається справа.

Після паузи спитав:

— Ну, що?.. А втім, зрозуміло.

— Прочитайте, — коротко сказав Дем'янко, простягаючи Павлюкові записку Богданни. — Примусив її написати.