Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

І відразу ж пожалкував, йому здалося, що він у пастці. Це був типовий двір-колодязь — правильний чотирикутник, з усіх боків оточений стінами високих будинків. Вихід з нього був лише один — на вулицю.

У будинок вело п'ятеро дверей — кожні в окрему секцію. Одні з них були відчинені. Павлюк кинувся тули.

Опинився на крутих сходах, брудних, пропахлих котами. Не торкаючись поручнів, перестрибуючи через східці, мчав з поверху на поверх. Задихався, відчував, що серце от-от вискочить, але не зупинявся ні на мить, розумів: швидкість — єдиний шанс урятуватись від переслідувачів, голоси яких уже чулися в дворі.

Павлюк мав надію встигнути піднятися на горище, вилізти на дах і по ньому перебратися на другий будинок, третій, четвертий, поки не натрапить десь на спуск униз.

Сходи закінчувались площадкою, на яку виходили маленькі вузькі двері.

«На горище», подумав Павлюк, шарпнувши їх.

Але помилився — опинився не на горищі, а в якомусь зовсім темному приміщенні. Намагаючись зорієнтуватися, Павлюк зробив обережний крок уперед і відразу ж завмер на місці: в спину йому вперлося щось тверде, холодне. Хтось пошепки наказав:

— Руки вгору! Якщо скажете хоч слово або крикнете — застрелю!

Павлюку нічого не лишалось, як негайно виконати наказ. Він стояв з піднятими руками, не маючи сили перевести подих після довгої погоні. Він так стомився від бігу, що не міг як слід зібратися з думками, зрозуміти, що ж сталося, в чиїх руках він опинився.

Голоси внизу і тупіт чобіт на сходах наближалися. Ось вони почулися зовсім близько, на останній площадці сходів. Павлюк відчув, як пістолет, що уперся йому в спину, раптом здригнувся, а його власник затамував подих.

— Підемо вище? — спитав один із переслідувачів.

— Та нема його тут, — заперечив другий. — Кажу тобі…

— Все одно з двору йому не вибратися, — погодився перший. — Ходімо.

Вони почали спускатися, незабаром тупіт затих.

Павлюк мовчки чекав, що буде далі. Переляк, який охопив його під час втечі, поступово минав. Він зрозумів, що потрапив до людини, яка сама боїться радянських органів державної безпеки. Адже варто було тільки покликати тих, що піднімалися сходами, і його б арештували.

Настала тиша. Переконавшись, що все спокійно, невідомий променем кишенькового ліхтаря освітив Павлюка ззаду і незаперечним тоном наказав:

— Ідіть уперед! Рук не опускати!

Тримаючи руки над головою, Павлюк пройшов вузеньким коридором, звернув ліворуч, штовхнув благенькі дощані двері і опинився у маленькій кімнатці з похилою стелею, освітленій чадною гасовою лампою. Житло було влаштоване на горищі. Залізна койка, покрита ганчір'ям, кривий стіл і табурет — ото і всі меблі в кімнаті. Праворуч від входу темніли ще двері, мабуть, у сусідню кімнату. За вікном на чорному небі миготіли зорі, великі й сумні.

— Сядьте на табурет! Руки на стіл!

Павлюк виконав наказ.

Незнайомець сів на койку, напроти Павлюка.

Тепер Павлюк міг роздивитися того, хто так безцеремонно розпоряджається ним. Він потрапив у полон до парубка років двадцяти трьох. Одягнений він був у зношений, зім'ятий сірий костюм, з-під піджака виглядала брудна сорочка. Очевидно, парубкові довелося зазнати немало злигоднів, проте голос і манери його були пройняті впевненістю. Можливо, одною з причин цієї впевненості був парабелум, націлений просто на Павлюка. Павлюк не міг відвести очей під круглого, темного дула, зловісна цятка, як магніт, притягала погляд.

— Ну, чого ви тікали? — грубо спитав парубок.

— А чому я повинен вам це пояснювати? — Коли минав страх, до Павлюка поверталося зухвальство.

— Тому, що інакше я вас пристрелю, — все так само грубо й рішуче відповів молодий чоловік. — Я мушу знати, з ким маю справу.

— А ви самі хто такий?

— Ти, сволото, відповідатимеш чи ні? — розлючено вигукнув парубок і підняв пістолет, націлюючись…

Павлюк зрозумів: жарти кепські.

— Який ви нервовий, — з удаваною посмішкою сказав він, знизав плечем. — Невже не ясно, що якби за мною не гналися, я б не тікав.

— Зброя є?

— Є, — Павлюк вийняв з кишені кольт. Пістолет парубка був націлений прямо йому в груди. Взяв кольт за дуло, простягнув, парубкові, — Візьміть на деякий час собі. Я не боюсь вас і довіряю вам.

Він розумів: парубок все одно відбере у нього зброю, і вирішив випередити його, інсценувавши «довір'я».

Парубок, узявши зброю, поклав її поруч з собою на ліжко, але парабелума не випустив.

— Документи?