Юрій Усиченко - Вулиця Без світання

— Скажіть, — після паузи спитав Іваньо, — а вибухівкою відкрити сейф можна?

— Беруся, — кивнув Павлюк, — мені доводилося.

Пан-отець помовчав, щось обмірковуючи, потім неголосно промовив:

— Є люди, які й досі не склали зброї, блукають по лісах.

— Це з УПА [2] УПА — так звана «Українська повстанська армія» — націоналістична бандитська зграя, рештки її деякий час після війни чинили розбій на території західних областей України. ? — спитав Павлюк.

— Так. У них повинна бути вибухівка.

— А хто до них піде?

— До них іти не треба, — відповів Іваньо. — Один їхній іноді буває в Кленові. Я зможу з ним зустрітись і домовитись.

— Тим краще.

— Ну а що, коли зненацька з'явиться Грицай і застане вас у підземеллі? — спитав священик, несподівано міняючи тему розмови.

— Дякувати богові і святим отцям-інквізиторам, сховатись у підземеллі є де. В разі небезпеки виберусь через потайний хід у Залі судилища.

— Ви добре запам'ятали його? Натиснути на правий край дошки, грати каміна розсунуться, і ви ввійдете в камін — він широкий, як пекельна піч. Замість димоходу — гвинтові сходи, якими підніметесь просто на дах костьолу. Обійдете по карнизу шпиль. Правда, карниз досить вузький, але для людини з міцними нервами це не страшно, не треба тільки дивитися вниз. Потім пожежною драбиною спуститесь у маленький дворик. Звідти вибратися на вулицю легко.

— Не забуду — дошка, камін, гвинтові сходи, карниз навколо шпиля, пожежна драбина, дворик.

— Правильно.

Павлюк глянув на годинник.

— Час іти. Занадто пізній перехожий може викликати підозру.

— Ідіть.

Іваньо теж підвівся. Як і минулого разу, загасивши світло, щоб бува хтось з вулиці випадково не побачив дві постаті в будинку, за руку вивів Павлюка на ґанок.

Гість попрощався, переліз через паркан і швидко попрямував до ресторану на вулиці Без світання. Звідси до нього треба було йти з півгодини.

Ішов Павлюк обережно, прислухаючись до кожного шелесту, не випускаючи пістолета, тримаючись якомога далі від крутих поворотів і великих під'їздів, де могла причаїтися засада. Одного разу, коли обернувся, йому здалося, що від освітленого місяцем будинку шугнула тінь. Павлюк завмер, почав пильно вдивлятися в темряву. Не ворушачись, нічим не виказуючи своєї присутності, стояв довго — хвилин з десять. Проте нічого підозрілого більше не помітив і вирішив, що помилився.

Поминувши три квартали, Павлюк вийшов на пряму, довгу, без провулків вулицю, що вела на простору площу із сквером. Вулиця і площа були погано освітлені, як і взагалі все місто, що тільки-тільки пережило окупацію, тяжкий воєнний час. У темряві Павлюк почував себе впевненіше, безпечніше.

Раптом, уже майже біля площі, швидше інстинктом злочинця, ніж розумом, відчув небезпеку. Попереду — нікого. Швидко. озирнувся на всі боки. Прислухався. Позаду наганяють четверо. І тоді зрозумів, звідки виникло відчуття небезпеки: ці четверо крокували по-військовому, в ногу. Павлюк не міг збагнути, звідки вони взялися. Нещодавно вулиця була порожня. Певно, вийшли з якогось будинку.

Павлюк прискорив ходу.

— Громадянине! Заждіть! — почувся голос ззаду.

Що робити? Зупинитися, почати з ними розмову, пред'явити документи? А коли це патруль? Павлюк боявся нічної облави — а що як когось шукають? Тоді й Павлюка можуть затримати, щоб перевірити документи, з'ясувати, хто він такий… Ні, треба за всяку ціну уникнути небезпечної зустрічі. Павлюк пішов швидше.

— Громадянине! Стійте!

Павлюк побіг. Як на зло, нема куди звернути аж до самої площі.

— Стій, стрілятиму! Стій!

Тільки б встигнути добігти до площі! Від неї в різні боки ведуть кілька вулиць…

Пролунав постріл. Поки що стріляли вгору.

Павлюк мчав щосили, думаючи тільки про одне: швидше б досягти площі.

Але коли до бажаної мети лишилося не більше як двісті-триста метрів, попереду в тьмяному світлі ліхтарів майнула кілька постатей. Павлюк зрозумів: вулиця закрита з обох боків.

Усе ще біжучи, він оглядався навколо, намагаючись знайти хоч якийсь закуток, де б можна було сховатися.

Вулиця була темна й пустинна: неосвітлені вікна, наглухо зачинені під'їзди. А кроки позаду наближалися.

Раптом, уже майже втративши надію на порятунок, Павлюк побачив, що порота, які вели у двір одного з будинків, трохи відхилені. Інстинктивно, не розмірковуючи, кинувся туди.