Андраш Беркеші - Агент №13

— Скільки років Шалго? — запитав Фелмері.

— Шістдесят сім, — відповів Кара. — Але він виглядає набагато старшим. Нечепурний, мало уваги звертає на свою зовнішність. Хто його не знає, зустрівши на вулиці, приймає мало не за старця.

За розмовою вони й не помітили, як із заходу насунулися чорні хмари. В місті Полгарді їх захопила буря. Дощ линув мов із відра. Небо краяли блискавки, вдарив грім. Шлях перетяла суцільна дощова завіса. Кара змушений був звернути на узбіччя й стати.

— Оце-то буря! — вигукнув лейтенант.

— Може, хоч задуха трохи спаде, — відповів Кара.

Оскар Шалго сидів у затінку на терасі — спиною до Балатону. Фелмері примостився на плетеному з лози стільці й поглядав то на полковника, то на старого. У насиченому вологою повітрі Шалго почував себе зле. Кара мав рацію. Шалго виявився саме таким, яким він його описував: на ньому була старенька сорочка й зім'яті, всі в плямах бавовняні штани. Сандалі розтоптані й завеликого розміру. Старий сидів нерухомо і навіть не витирав поту, що ряснів на високому лобі, на лисині.

І справді, спека її задуха стояли неймовірні. Сорочка на Фелмері теж змокріла від ноту. Найліпше було б піти на озеро і пірнути у воду. Але треба чекати майора Міклоша Балінта. Лейтенант глянув на годинник. Минула вже третя година. Він звернув увагу, що Кара час від часу позіхає. Мабуть, погода впливає і на нього. Шалго вже куняв.

Молодий чоловік витер піт з лоба. Годину тому він сподівався, що дощ приборкає спеку. Та сталася ще гірша задуха. Згадав про обід — смачну риб'ячу юшку, чудові локшини із сиром, смачне кислувате вино. Не вірилося, що обід приготувала тіточка Ліза: гадав, поляки не розуміються у таємниці приготування рибної юшки по-угорськи. Проте, виявляється, тітка Ліза, крім правил конспірації, добре освоїла ще й тонкощі угорської кухні. Фелмері згадав дівчину, яка на кухні розмовляла по-польськи з Лізою. Ілонка Гудак. Мабуть, словачка. Хоч обличчя її анітрохи не словацького типу. Таких карооких брюнеток можна зустріти поблизу Тиси, в районі Сольнока. Ця молода дівчина сподобалась йому з першого погляду. І він подумав, що з задоволенням прогулявся б з нею на човні. Будинок Шалго стояв на хорошому місці, майже на вершині пагорба. Шум автостради сюди ледве долинав. І озеро близько: варто лише трохи спуститися схилом, і вже тобі набережна. Лейтенант звернув увагу, що майже всі садиби мають вихід до озера. Від кожної хвіртки вели стежки до зарослого зеленим очеретом берега, де були майстерно вибудувані штучні затоки, канали, стояли пришвартовані до причалів човни, парусники. Подумки вирішив, як тільки закінчать розмову з Балінтом, попросити в старого човна, щоб трохи повеслувати. Поглядом окинув узбережжя. За схилом, на відстані менше кілометра, вимальовувалися контури десятиповерхового готелю «Шелле». Скло вікон виблискувало в сонячному промінні. Фелмері вирішив повечеряти сьогодні в ресторані, що при готелі.

З кухні вийшла дівчина. На ній була біла блузка, темно-сині шорти, волосся перехоплене голубою стрічкою. Почувши кроки, Шалго підняв на неї сонні очі.

— Вже йдеш? — запитав він, витираючи хусточкою спітніле обличчя.

— Мушу йти, — ласкаво відповіла дівчина. — Я вже з самого ранку тут. — Вона зиркнула на Фелмері. — А ви чому не йдете до води? — спитала вона.

— Бо немає кому його провести туди, — відповів Шалго за лейтенанта. — Потім спитав: — Ще не повернувся Казимир з Будапешта?

— Не знаю! — відказала дівчина. — Хіба я йому нянька? — її голос пролунав різко.

«Казимир? — подумав лейтенант. — Це, мабуть, племінник професора, Казимир Таборі, про якого я вже читав у доповідній про вбивство». Не обминуло його уваги й те, що дівчина сердито зиркнула у бік огрядного чоловіка.

— Ну чого б це я сердився? — тихо й лагідно промовив Шалго і звернувся до полковника: — Ач, як вона язик розпустила!

— Як же мені не сердитися?! Вже другий день тільки й чую від вас: де Казимир! Врешті-решт, звідки я маю знати, де він?!

З кухні вийшла Ліза й сказала щось дівчині по-польськи. Та так само тихо щось відповіла і, не попрощавшись, вийшла. Фелмері ще довго проводжав поглядом її постать, доки вона не зникла за кущами.

— І навіщо ти задираєшся з нею? — з докором промовив Кара.

— Підозріває її, — вставила Ліза і, витерши руки об фартух, присіла на ослін поруч з Шалго. — Він згадав, що в ніч на двадцяте Ілонки не було вдома. А Казимир приїхав з Будапешта десь о десятій ранку.