Вони вже наближались до набережної, коли Бланка заговорила. Поцікавилась, що сталося після того, як її віднесли до спальні.
— Я трохи посварився з дядечком Мате, — щиро зізнався Казимир і розповів усе, як було. Жінка сповільнила ходу і йшла мовчки, тільки вираз її обличчя виказував — уважно слухає кожне слово інженера. Казимир уже говорив про полковника Кару, якого він не полюбляє за те, що той, мовляв, усіх підозріває, до того ж, мабуть, і його — Казимира.
— Він так і сказав?
— Та ні, не зовсім так. Але намагався збити мене з пантелику й піддав перехресному допиту.
Жінка присіла в тіні на одну з лавок недавно збудованого дитячого майданчика.
— Ти побився з Меннелом? — уражено запитала. — Я не знала про це…
— А я гадав — Меннел поскаржився тобі на мене.
— Ні, Меннел нічого мені не казав. Але як це сталося?
Казимир неохоче розповів. Бланка запалила сигарету і задумано глянула поверх кущів на блискучу поверхню озера.
— Скажи-по, Казимире, чого тобі треба від тієї дівчини?
Казимир не любив, коли мати говорила таким тоном про Ілонку. Не любив, коли й називала її «ота дівчина». Тому в'їдливо запитав:
— Про яку «оту дівчину» ти кажеш? — і холодно глянув на матір.
Бланка добре знала вдачу сина: в такому випадку краще змінити розмову на іншу тему, інакше — неминуча сварка.
— Гаразд, облишмо це, — сказала. — Але стривай, хочу ще тобі сказати, сину. — Вона тримала сигарету між пальцями, наче палаючу квітку. — Благаю, не сварися з дядечком Мате. Він заслуговує на далеко більшу повагу, бо зробив для тебе немало. Ти тільки не знаєш. Повір, він любить тебе так, що віддасть і життя, коли треба.
— Заради мене? — здивовано глянув на матір Казимир. — Чому б то Мате мав приносити себе в жертву?
— Звичайно, в цьому немає потреби. Сподіваюся, така потреба ніколи й не виникне. Все це я наводжу для прикладу, щоб ти зрозумів, як він тебе любить.
— Не дуже зрозумів, але нехай буде так. Ти ж знаєш добре, що я не тільки поважаю, а й люблю дядечка Мате. Та якби ти бачила, як він розмовляв з Губером, то й сама здивувалась би.
Жінка здула попіл із сигарети.
— Мате ввічлива людина. Таким був ще замолоду. Сусіди обожнювали його. Служницям, навіть прибиральницям і тим казав: «Цілую ручки». А розмовляв так витончено, гарно, що ми, молодші, слухали його, пороззявлявши роти. Старші люди теж були про нього такої ж думки. Я певна, Мате навіть в особі убивці вбачає насамперед людину. Звичайно, це його велика вада. До Губера вів ставиться так само ввічливо, як і до всіх. Не розумію, чому це вразило тебе саме тепер?
— Може, ти кажеш правду, — мовив Казимир і встав. — Ходімо.
— А взагалі ти якої думки про Губера? — запитала жінка, ледве встигаючи за сином.
— Здається, розумний чоловік. Тільки ніяк не доберу, для чого йому потрібно було віч-на-віч говорити з полковником?
Жінка завмерла.
— З полковником Карою?
— Так. Він сказав: «Чи можна з вами поговорити наодинці, пане полковнику?»
— Цього ти мені досі не казав.
— Я тільки-но згадав про це.
Жінка пішла далі, похнюпившись, ніби шукаючи чогось на землі.
В кафе зустріли Шалго. Як звичайно, старий сидів у закутку, біля вікна. Попихкуючи сигарою, читав газету. На столі перед ним лежало кілька аркушів паперу.
— Ми вам не заважатимемо? — запитав Казимир.
Шалго підвів голову, похапцем згорнув свої нотатки і посміхнувся.
— Що ви, що ви! Навпаки, я дуже радий вас бачити. — І глянув на Бланку: — Як ви себе почуваєте, шановна пані?
— Завжди кепсько, коли пас побачу, Оскаре, — відказала Бланка, сідаючи. — Ви знову так виглядаєте, ніби хтось висипав вам на коліна цілу миску попелу. Ніяк не зрозумію, як бідолашна Ліза може терпіти такого неохайного старого, як ви.
Шалго оглянув себе, змахнув з колін попіл, і в його очах застрибали грайливі іскорки.
— Ліза любить мою душу, — відповів він. — Мою чисту, щиру душу.
Казимир засміявся і замовив у офіціанта дві порції морозива.
— Стривай-но, Янчі, — кинув Шалго офіціантові. — Я хочу розрахуватися.
— Ми вам заважаємо? — спитала Бланка.
— Ні-ні! Я вже й так збирався іти. — Він поклав на стіл гроші, офіціант подякував і пішов.
— Додому? — запитав Казимир, закурюючи.
— Ні. Якщо скажу куди, не повіриш. Іду кататися на човні.
— В таку спеку? — здивувалася Бланка. — Мозок закипить!
— Нічого не вдієш, лікар приписав, — відповів Шалго. — Щодня мушу по три кілометри веслувати. Від ожиріння. Ви навіть уявити собі не можете, Бланко, яким я був худорлявим парубком замолоду. Не вірите?…
Читать дальше