Слова Титуса не дуже порадували мене. Але по дорозі до Зугло я все обміркував і прийшов до висновку, що його план правильний. Я тільки не знав, як братися за цю справу.
Того ж дня я мав зустрітись з Веронікою. Вже кілька років вона була моєю коханкою. На жаль, я був дуже зайнятий по службі і рідко бачився з нею. Вероніка нічого не знала про мою роботу, крім того, що я працюю в генеральному штабі. Моє ставлення до дівчини не змінилось, її товариство завжди якось освіжало мене.
Тієї ночі, йдучи додому, я почував себе втомленим і стурбованим. Можливо, мій поганий настрій був викликаний осінньою погодою: тиха мгичка, голі дерева. Я виліз з машини досить далеко від особняка і пішов пішки. Брук був устелений товстою ковдрою опалого листя, яке блищало при світлі ліхтарів, мов живе срібло. Крізь щілини віконниць пробивалось мерехтливе проміння, пронизувало м'яку темряву і тануло в яскравому світлі ліхтарів. Сади, дерева, принишклі кущі — і навколо всеохоплююча тиша. На мить я зупинився і раптом всім своїм єством відчув, що наближається старість. «Боже мій, — промайнуло в свідомості, — мені вже п'ятдесят років! П'ятдесят років! Жолт на другому курсі військової школи, і я незабаром матиму сина-лейтенанта!»
Вероніку я застав смутною. Вона вийшла до мене в японському шовковому халаті. Її свіжовимите волосся сяяло в слідчому світлі. Ми поцілувались. Як завжди, вона розстебнула мій плащ, пояс і зняла шаблю. Але рухи її були якісь машинальні, байдужі.
Я подзвонив у відділення старшому черговому і сказав йому номер, по якому, коли буде потрібно, мене можна знайти. Вероніка приготувала вечерю, я помив руки. Розмова наша щось не клеїлась, усе було не так, як завжди. Не розповіла Вероніка, як звичайно, нових пліток, почутих у банку, не поділилась враженнями про побачену кінокартину, нічого не сказала й про своїх молодших сестер, їла теж мляво, без апетиту, а до ікри, яку вона дуже любила, навіть не доторкнулась.
— Ти погано почуваєш себе? — спитав я.
— Ні, ні, — заперечила вона. — А що?
— Ти така якась… мовчазна, — посміхнувся я. — Щось трапилось у банку?
— Ні, сьогодні нічого не сталося.
— І анекдотів нових не чула сьогодні?
Вона заперечливо хитнула головою.
— Тоді в чому ж справа? Ти не їси, не розмовляєш зі мною, не жартуєш. Що з тобою?
— В мене поганий настрій. Нічого, пройде…
Я мовчки повечеряв, закурив сигару і крізь клуби голубувато-сизого диму довго дивився на дівчину. Знову й знову я пересвідчувався в тому, що час не торкнувся вроди Вероніки, що вона залишилася такою ж красунею, якою була кілька років тому.
Вероніка зажурено сиділа за столом, сховавши обличчя в долоні.
— Вероніко! Підійди, люба, сюди…
Я посадив її на коліна і обняв стрункий стан.
— Вероніко, мила, ти ще кохаєш мене?
— Кохаю…
— Тоді, будь ласка, скажи, чому в тебе сьогодні такий настрій?
— Про це дуже важко говорити.
— Випий склянку вина, і тобі полегшає.
— Дякую, не хочу…
Я обняв її і поцілував у щоку.
— Ну, годі, годі, дурненька! Що за кислий настрій… Скоро настане весна…
— Ще й осінь не минула, — кинула вона зітхнувши.
— Зима обіцяє бути короткою, а навесні ми поїдемо з тобою в Італію. Вдвох, Вероніко, — ти і я…
— Навесні? Боже мій, чи доживемо ми до весни? Це ще так далеко…
Вона звільнилася з моїх обіймів, сіла навпроти і поправила зачіску.
— Учора Ержі підійшла до мого ліжка… — почала вона задумливо.
Ержі була молодшою сестрою Вероніки. Вона не схотіла вчитися і працювала на машинобудівному заводі. Я вже писав, що у Вероніки було дві сестри. Наймолодша, їла, ходила до школи.
— І що ж вона сказала?
— Нічого особливого, — відповіла Вероніка. — Тільки поставила мені кілька дуже неприємних запитань.
— А саме?
— Вона поцікавилась, яка в мене місячна платня. Я відповіла, що одержую сто пенге. Ержі здивовано глянула на мене. «Отже, ми з тобою разом заробляємо близько 150 пенге», — вголос прикинула вона. Потім почала допитуватись, звідки я беру гроші. Адже квартира коштує шістдесят пенге, трохи ми даємо матері, платимо за паливо на зиму, за навчання їли, до того ж ми всі досить пристойно одягаємось. Усе це набагато перевищує 150 пенге.
— І що ж ти їй відповіла?
— Я сказала, щоб вона дала мені спокій, що це не її справа. Тоді вона втупила в мене очі. Якби ти бачив ці очі! Нарешті, вона спитала: «В тебе хтось є?» — «А хоч би й так!» — кинула я. Ержі відразу зрозуміла, що в мене справді хтось є. Акоше, — промовила Вероніка, і обличчя її здригнулось, — вона, мабуть, все знає, бо покинула мене, не промовивши ні слова. Зібрала свої речі і пішла. А вранці в кухні на столі я знайшла оцю записку. — Вероніка витягла з кишені халата вирваний з зошита аркуш, розправила його на колінах і подала мені.
Читать дальше