Андраш Беркеші - Списоносці

— Говоріть, — підігнав я його.

— Напевно, ви знаєте Кочмароша?

— Із слюсарні?

— Так, того старого слюсаря.

В моїй уяві постала присадкувата міцна постать Кочмароша, його усміхнене обличчя і сиві кучері.

— Не такий він уже й старий. Тільки сивий. Ще й п'ятдесяти не має.

— В порівнянні зі мною старий, пане директор. — Мітько взяв з мого портсигара сигарету, подякував і почав розповідати: — Досі Кочмарошем я не займався, бо, як ви сказали, побожні, віруючі люди нас не цікавлять. А про цього я знав, що він член конгрегації, акуратно ходить до церкви, а під час святкової процесії навіть тримає одну з підпор балдахіна. Проте час від часу ми з ним розмовляли. Як ви знаєте, я трохи кульгаю, а на спині в мене є кілька шрамів. Якось ми з старим разом купались. Я помітив, що Кочмарош зацікавлено поглядає на мої шрами, але нічого не каже. Через кілька днів по дорозі додому він запросив мене на келих вина. Випили ми не по одному, а по три. Кочмарош поцікавився, де й коли мене поранено. У відповідь я лише посміхнувся, але він настирливо допитувався. Нарешті, я сказав йому: «Послухайте, дядьку Яві, ви людина побожна, а це, по правді кажучи, мені не дуже до душі. Словом, не набридайте, бо я вам не вірю і нічого не скажу». Кочмарош оторопіло дивився на мене, потім його обличчя набрало поважного виразу, і він кинув: «Побожна людина? А звідки ти знаєш, що в мене на душі?» — «А яка користь вам буде, якщо ви довідаєтеся, хто мене побив?» — поцікавився я. «Значить, тебе побили? — в свою чергу спитав Кочмарош таким тоном, наче про все вже догадався. — Слухай, Мітько! — промовив він. — Про тебе всі хорошої думки». — «Що ви маєте на увазі, дядьку Яні?» Кочмарош хитрувато підморгнув: «Ось що я тобі скажу: хоч я й трусь коло церкви, проте я все-таки робітник і мій розум на місці», — «Облишмо ці розмови, краще почастуйте мене порцією мішаної», — сказав я відмахуючись. Старий замовив. «А скажи, чи правда, що ти воював у лавах Червоної Армії?» — допитувався він знову. Я навмисне боязко оглянувся: «Невже ви поліцейський шпик і слідкуєте за мною?» — «Дідька лисого, Мітько. Ти мені подобаєшся. Я давно приглядаюсь до тебе». — «Чи не маєте наміру завербувати мене до вашої конгрегації?» — «А може, і маю! — загадково всміхнувся Кочмарош. — Отже, ти таки служив у Червоній Армії? Так?» Я довго мовчав, потім удавано неохоче буркнув: «А якби й так, то що?» — «Тоді я від щирого серця потисну твою руку». — «Дядьку Яні!» — здивувався я. Він мовчки кліпав очима. Коли ми повертались додому, Кочмарош знову спитав: «В якій частині ти служив?» — «У сімнадцятому полку», — сказав я. Ми довго йшли мовчки. Нарешті, Кочмарош озвався: «Слухай, Мітько, в неділю надвечір заходь до мене». Це все, пане директор, — сказав агент на закінчення. — Завтра неділя. Чекаю ваших вказівок, що мені робити далі.

Розповідь Мітько я слухав збуджено — особа Кочмароша дуже зацікавила мене.

— Де живе Кочмарош? — спитав я в агента.

— За Віденським бульваром, осмілюсь доповісти. А точніше — на вулиці Берем.

Я підвівся і почав ходити по кімнаті, обмірковуючи все, що почув. Крізь відчинене вікно в кімнату лилося приємне тепло погожого травневого вечора разом з ароматом квітучого бузку. Зупинившись біля вікна, я набрав повні груди свіжого повітря і замислився, споглядаючи зоряне небо. «Якщо зараз пощастить, — подумав я, — не скажу Титусу нічого, доки не доб'юся конкретних наслідків. А тоді я йому покажу, як треба боротися з більшовиками! Хай Кочмарош дасть мені в руки хоч одну ниточку, і я розплутаю весь клубок, аж до самої Москви! Завербую того кмітливого Саса і підкину його на лінію…» Я відвернувся од вікна і весело глянув на Мітько.

— Вип'єте чогось? — спитав я дружньо.

Той шанобливо посміхнувся:

— З вашого дозволу, не відмовлюсь.

Я дістав пляшку коньяку і налив, думаючи про те, що цей Мітько й справді корисна людина. Треба його остаточно перетягти до себе.

— За ваше здоров'я, друже! — Моя безпосередність справила на нього велике враження. — Послухайте, Мітько, — сказав я, ставляючи на стіл порожню склянку. — Підіть до Кочмароша. Конкретного завдання я вам не даю, просто грайте роль обережного, обачного революціонера. Дійте скромно, тверезо і остерігайтесь балачок про своє минуле! Говоріть тільки про те, що зможете довести.

— З вашого дозволу, як це точніше розуміти, пане підполковник? — спитав агент.

— Наприклад, Кочмарош може поцікавитись вашою службою під час революції у сімнадцятому полку червоних, і ви спіймаєтесь на брехні. Адже ви насправді не служили в Червоній Армії!