Андраш Беркеші - Списоносці

— Вам погано, любий майоре? — запитав я з удаваною тривогою. Потім підвівся і, не дослухавши до кінця його белькотіння, почав виправдовуватись. — Я не знав, що ви нездужаєте. Ради бога, чому ви не сказали? Ходімо, — звернувся я до Крістича, який спав сном п'яного праведника.

— Не будіть його… — насилу видавив з себе богатир.

— Але…

— Стривайте!.. Одну хвилину… — Думбич витер лоба і приклав ручиська до грудей.

— Боже мій, що з вами?

— Не знаю… Може, ця духота…

Повіяв вітрець, але не приніс жаданої прохолоди. Десь далеко блискало. «Помучся трохи, лишень», — думав я. В мене не було й крихти співчуття до цієї зломленої людини — він мій ворог. А в моєму серці нема пощади до ворогів. Усвідомлення своєї могутності, сили сповнило мене радістю і зміцнило почуття безпеки. Тепер він уже не вислизне з моїх рук.

— Чим я можу вам допомогти? — співчутливо запитав я. Але Думбич уже взяв себе в руки.

— Минеться, — промовив ледве чутно він, потім пошепки додав: — Це ще з війни… Інколи якась задуха охоплює мене, і тоді… груди стискає неначе попругою… Але вже легше. — Кілька разів він глибоко вдихнув повітря. Потім підвівся, тримаючись за бильце стільця, і невпевненою ходою попрямував до вікна. Там схопився за важку оксамитову портьєру, наче збирався зірвали її, закинув назад голову і важко задихав, ковтаючи повітря. Я знав, що він дає лад своїм думкам, зважує, обмірковує, як той торговець, що стоїть перед банкротством — йому негайно треба вирішити: «Бути чи не бути». Мій мозок теж працював блискавично. Я недооцінив Думбича. Він був не з тих легкодухих ворогів, яких можна одразу зломити, Майор хоч і захитався від першого удару, але був дужим, наполегливим супротивником, що швидко зводиться на ноги і, очевидно, нападатиме. Отже, треба бути напоготові, щоб достойно відбити можливий напад.

Думбич обернувся. Очі його світились, як і раніше.

— Ну, пронесло, цур йому пек…

— Слава богу…

— Цікава історія, панотче. Дуже цікава. Розкажіть, будь ласка, що далі було з вашим приятелем? Гуго… Здається, так його звати?

— Поки що нічого особливого, — відповів я спокійно. — Але певен, що все залежить від нього, від його кмітливості.

— Як ви це розумієте, отче? — майор подивився на мене примруженими очима.

— Багато доводилось мені думати про майбутнє мого приятеля, — сказав я і, піднявши келих, надпив з нього. — Сьогодні про цю справу знають лише троє: Гуго, дружина бургомістра і я. Але можуть узнати й інші. Скажімо, бургомістр… Я вже говорив, що він походить з королівського дому. З цього ще не вийшло б дуже великого скандалу. Гуго тихенько демобілізували б, його покинула б дружина, і все. Гірше з боргами, з незаконним використанням казенних грошей, з фальшивими чеками. Це вже означає пониження в чині і мінімум п'ять років тюрми. А що подумає дружина бургомістра! Бідолашна жінка! Яким буде її розчарування, коли вона довідається, що її лицар, Гуго — звичайнісінький собі шахрай і казнокрад.

— Становище справді кепське, — промимрив Думбич, глибоко замислившись. — Але скажіть, панотче, як міг би Гуго вилізти з цієї халепи?

— Як? — я підняв брови і тихо, рішуче сказав. — Згоден відповісти, але не хотів би, щоб пан абат, прокинувшись, почув. Чи не могли б ми пройти до вашого кабінету?

Думбич встав. Закинув пальцями назад чуб, потім відчинив двері.

— Будь ласка.

Я зиркнув на абата і вийшов.

Майор показав на плетений стілець. Він стримував себе, але я помітив, що руки в нього тремтять. Та й посмішка скидалася на якийсь потворний оскал. Я зручно вмостився на стільці.

— Отже, — промовив Думбич, запаливши сигарету, — що б ви порадили, панотче, своєму приятелеві?

— Прийняти простягнуту йому руку допомоги.

— А як же та рука допоможе йому?

— Наприклад, виплатить борги. Крім того, Гуго буде дано кілька добрих порад.

— І що за все це повинен зробити Гуго?

— Підписати, скажімо, боргове зобов'язання про позичені гроші і виконувати просьби кредитора.

— Якого характеру ті просьбу? — очі майора боязливо звузились. Мені було теж не байдуже. Адже на карту поставлено питання життя і смерті. Я вже бачив самовбивцю, який тягне за собою в безодню і свого рятівника. Що буде, коли Думбич не прийме моїх умов, а зніме телефонну трубку і повідомить про мене контррозвідку? Адже може майор зметикувати, що цим він спокутує чимало своїх гріхів. У крайньому разі, Думбич може кинутися на мене і придушити. Серби здатні на все… Бажаючи відвернути небезпеку нападу, я промовив, підкреслюючи кожне слово: