Андраш Беркеші - Списоносці

Після кількох зустрічей ми зблизилися. Часто, повечерявши, розмовляли у вітальні. В цій бесіді ми торкалися звичайних тем: товариських пліток і щоденних політичних подій. Думбич був прихильником ідей панславізму, а хорватів не любив тому, що вони, на його думку, були могильниками великих стремлінь.

— Якби залежало від мене, отче, — прогудів він басом, — запевняю, дуже радикально обійшовся б з цим рухом за незалежність.

— Не така це легка справа, пане майор. Наскільки мені відомо, його високості хорватське питання завдає багато клопоту…

— Облишмо політику, отче! — обірвав мене Думбич. — Я солдат і не розуміюся на політиці. Мені накажуть — і можуть покластися на мене. Я знаю свою справу. Але тому, хто посміє зачепити королівство, ми розіб'ємо голову… Будьмо…

Ми випили. Я на свій манер, Крістич, що теж був присутній, з властивим йому захопленням, а майор з військовою пожадливістю.

Думбич, як і завжди, розважав нас своїми улюбленими анекдотиками. Абат сміявся від душі, витираючи спітніле чоло, — вино розігрівало старика, та й взагалі було жарко. Крізь відчинене вікно лилося парке повітря літнього вечора.

Майор глузував з абата, його непристойні жарти, наче жіночі пальці, лоскотали Крістича, — той гучно реготав.

— Хай йому чорт, — сміявся Думбич. — У селі Довгому майже всі парубки успадкували рожеву шкіру абата Крістича. Попи не вміють бути обережними з жінками.

— А солдати? — запитав я посміхаючись.

Думбич зиркнув на мене. Наші погляди схрестились. Він пригладив пишні вуса і сміючись загудів:

— Солдати? Ті, панотче, розуміються на тонкій роботі. Недарма вони стратеги.

— А, проте, буває, майоре, що вони помиляються в розрахунках і зазнають поразки.

— То погані солдати, — реготав Думбич, блискаючи зубами.

— Не завжди від них залежать наслідки бою, — сказав я переконливо. — Був у мене один дуже милий приятель по школі, варто послухати його історію, — вів я далі. Крістич почав уже клювати носом, Думбич зацікавлено слухав мене. — Я став попом, він — солдатом, йому пророкували велике майбутнє. Героїчно провоювавши всю війну, він одержав високі нагороди. По службі просувався вперед. Потім одружився з дочкою багатющого магната. Дуже кохалися, хоча дружина була значно молодшою за нього. Довгий час усе було гаразд. Кілька років тому мого приятеля призначили начальником одного з прикордонних гарнізонів.

— Як звати вашого приятеля? — перервав, мене Думбич.

— Значення має не ім'я, а історія, програний бій, — сказав я і загадково посміхнувся. — Словом, приятель мій побачив якось дружину бургомістра і закохався в неї. Бургомістр був літньою людиною, а жінка — молодою, і мій приятель, добре обміркувавши все, розпочав маневрування. Все йшло добре. Але приятель десь помилився в розрахунках.

— Чорт, це справді-цікаво… — кинув майор і вихилив чарку.

— Бургомістр був родичем королівського дому, — розповідав я лагідно, — і в цьому крилася перша помилка мого приятеля. Що ж до другої, то скажу: нема такої таємниці, яка рано чи пізно не випливала б на світ божий. Гуго, так назвемо цю заблудлу божу овечку, все більше скочувався вниз. Для зусігфічей з коханкою Гуго вирішив найняти віллу на околиці міста. Нашіптування демона він перетворив у життя. В мене нема досвіду в таких гріховних справах, але думаю, що високопоставлена дама потребує і вишуканого оточення. Тільки цим можна пояснити те, що Гуго запустив руку в державну касу. Нічого дивного тут нема. Адже він не мав родинних маєтків, а заставляти коштовні речі дружини майор королівських військ все-таки не наважився. Звичайно, Гуго не крав, неначе злодій, армійські гроші. Ні, мій приятель не міг такого зробити. Він лише «позичав» з надією, що незабаром поверне борг з тих грошей;|№ виграє в белградських гральних кублах. Але йому не щастило. Бог нагородив Гуго вольовою вдачею, і він будь-що хотів вибороти в долі свою частку. Але в нього нічого не вийшло, бо всевишній волів інакше. І от мій добрий приятель ганяється за своєю честю і грошима… Помилився в своїх розрахунках. — Я підняв келих, подивився на посірілого майора і сказав з грайливою посмішкою на губах: — Будьмо, пане майор!

Келих у руці Думбича затремтів, чоло рясно вкрилося краплинками поту. Мене це не здивувало. Адже він зрозумів, що я розповів про нього. Сердега Думбич не знав, що про все це я довідався від Йовиці. Не знав майор і того, що після його повернення з Дубровніка за ним стежили очі вірних членів організації Станко. Йому навіть і не снилося, що наші люди їхали слідом за ним до Белграда. Саме вони і розповіли нам, яке гральне кубло відвідує Думбич і скільки в нього боргів.