Андраш Беркеші - Списоносці

— На цьому закінчимо. Відпочиньте, напишіть паролі і відповіді. Потім один з наших товаришів поїде з вами на кладовище…

Очі Марії наповнилися слізьми.

— Ви не забуваєте про свою обіцянку…

— Ні в якому разі. До речі, після повернення ви не виходьте з будинку до окремого розпорядження. Ми подбаємо, щоб вам було зручно. А тепер, — Коронді звернувся до Када, — проведіть дівчину до товариша Габора — він уже дістав відповідні вказівки.

Коли Када повернувся в кабінет, Коронді, заклавши руки за спину, походжав з кутка в куток. Через кілька хвилин він зупинився перед старшим лейтенантом.

— Запросіть керівників підрозділів.

Години через дві, коли керівники підрозділів, одержавши інструкції, розійшлися, Коронді і Када знову заглибились у читання мемуарів.

«Події розгортались, як в кіно. До Загреба я добрався без особливих труднощів. Можна дуже багато розповідати про те, що трапилося в дорозі, але навіщо розтягувати. Ти теж вивчав історію і добре знаєш, що ті роки були нелегкими. Провідною думкою нашої політики був ревізіонізм — перегляд угорської мирної угоди 1919 року. Ми хотіли заручитися підтримкою громадськості всієї країни. Характерно, що Муссоліні був прихильником нашого ревізіонізму, хоч підтримував нас, звичайно, не без користі для себе. Він скоса позирав на франко-югославський союз, який з дня на день міцнів. Муссоліні, очевидно, думав, що сербів можна приборкати з допомогою невеличкої внутрішньої інтриги. А якщо він протягне Угорщині руку дружби, тоді серби опиняться між двома вогнями.

Моє відрядження і було обумовлене цими програмними накресленнями. Події чіплялись одна за одну, як зубці шестірні, і 30 березня 1929 року я зустрівся з Крістичем.

Коли я вимовив пароль, гладке лице абата розпливлося в широкій усмішці, навіть мішечки під очима заворушилися, ніби наповнилися життям, розбухли від радості. Товсте тіло Крістича обтягувала ряса. Абат щиро обняв мене.

— Сердечно вітаю тебе, братику, вітаю, — говорив він хрипко, як люди з хворим горлом. — Я вже думав, що ти ніколи не прибудеш.

Незабаром я полюбив старого. Він завжди був у доброму настрої і на життя дивився аж ніяк не з висот царства небесного. Абат був директором семінарії, яка містилася в палаці епіскопа. Він знайшов мені житло, а потім я дістав і посаду. Крістич влаштував мене своїм секретарем. Робити було нічого, і я весь свій час присвятив виконанню доручення. Крім епіскопа і абата, більше ніхто не знав про моє відрядження. Я ходив завжди похмурий, замислений, ніби тільки й думав про потойбічне спасіння. Якщо запитували, я давав лаконічну, добре обмірковану відповідь і завжди прикривався маскою покірності. Гадаю, це вдавалося мені. Хочу зазначити: Крістич не знав, хто я такий. Він думав, що я і справді Ново Михайлик — довірена особа Ватікану, яка прибула з Угорщини для виконання відповідальних завдань святої церкви. Крістич вечорами жлуктив вино і розпитував про Угорщину. Любив поїсти, випити. Інші земні справи його не дуже цікавили. Але з одним він не міг примиритись: не подобався абатові його сіятельство Хорті.

— Знаєш, братику, — сказав він одного травневого вечора, — не розумію, чому ви саме цю людину обрали собі за регента. — Абат напихав рот шинкою, вареними яєчками, щоразу запиваючи доброю половиною келиха червоного вина.

Я смиренно глянув на нього і тихо запитав:

— Пан абат знає Міклоша Хорті?

Крістич зареготав. Його хрипкий сміх хвилею покотився по кімнаті.

— Ні, ні! Хвалити бога, братику, не знаю. Та й не хочу знати.

— Але чому пан абат гнівається на регента? — знову спитав я.

— Чому, чому… Дідько його знає чому, братику. Можливо, я й не гніваюсь на нього. Просто не люблю. На випий! — подав він мені келих іскристого вина. Але я скромно відмовився. Абат, не довго думаючи, вихилив келих, витер серветкою масні, товсті губи і важко, як ведмідь, що добряче поласував, підвівся. Він пройшовся по кімнаті, разів три відригнув, сів у крісло і, сопучи, запалив сигару. — З тебе, братику, ніколи не вийде доброго попа, ні.

— Якщо богові так хочеться, нехай буде його воля, — сказав я смиренно, похиливши голову.

Абат витріщився на мене, мов блазень.

— Гм, — неуважливо пробурмотів Крістич, захопившись сигарою. Він старанно попихкував нею, дим хмарою здіймався догори. Через якийсь час абат промовив: — Братику, братику…

Глянувши на нього, я чекав, що він скаже далі, але абат замовк і лише похитав головою.

— Отче, я хотів попросити у вас поради… — почав я розгублено, не знаючи, як розуміти це абатове похитування головою.