Одного разу, десь наприкінці липня, я знову зайшов до Крістича, Ми сиділи в його кабінеті.
— Скажи, братику, ти тямиш що-небудь в амурних справах? — поцікавився раптом абат.
Я здивовано глянув на нього.
— Не примушуйте мене ніяковіти, святий отче, — сказав я посміхаючись.
— Серйозно питаю, братику.
— Чи не хочете ви, отче, щоб я розповів про свої юнацькі пригоди?..
— Ні, братику, — промовив старик, витираючи клітчастою хустинкою лоба. — Але ця Йовиця скоро видере з мене душу…
— Ну, що ви, пане абат… А хто ця Йовиця?
Крістич зареготав, аж затряслося його рожеве подвійне підборіддя.
— Ну, ну, братику, не думай про мене щось погане. Налий краще по келиху.
Старик ніколи не пив води. Вихиливши келих вина, він сказав:
— Йовиця — моя далека родичка, дружина майора Думбича. Знаєш, братику, я завжди був проти їх шлюбу. Солдати, такі, як Думбич, не з тих, що лишаються вірними. Бідолашна мила Йовиця. — Старий глибоко зітхнув, ніби хотів видихнути всю свою душу. — Тепер вона страждає і плаче. Зраджує її той жевжик. Знюхався з дружиною пана бургомістра…
— А хто такий цей Думбич, пане абат? — поцікавився я.
— Начальник Загребського району. Та дідько з ним. Я не люблю його вже тому, що він ненавидить хорватів. А тепер ще оці стосунки з панею бургомістершею. Господи, який скандал буде!
Я удавав, що ці питання мене не обходять,
— Мирські справи, отче…
— Так, але ця гуска Йовиця загине. Вклепалася в нього до нестями. Просить, щоб я поговорив з її чоловіком. Ну, братику, що ти порадиш?
— Звичайно, про ці стосунки вже знають у місті?
— Ще цього бракувало! Пан бургомістр зчинив би такий скандал, якого світ не бачив. Ох, братику, тоді вже Думбичу напевне був би каюк! Бургомістр — родич королівського дому.
— А що порадили Йовиці ви, ваша святість?
— Нічого.
Замислившись, я підійшов до вікна. Моє обличчя освітило гаряче літнє сонце. Я заплющив очі. Тисячі кольорових блискучих кілець то звужувались, то розширювалися в світлі примружених повік. План у мене вже був готовий.
— Пане абат, — сказав я переконливо, — я влаштую цю справу.
— Влаштуєш, братику?
— Познайомте мене з Йовицею і покладіться на мене. Наступного дня я познайомився з Йовицею. Ця смуглява жінка років тридцяти вразила мене вродою. Я подумав, яким дурнем має бути той Думбич, якщо проміняв на когось цю чудову молоду жінку. Чи, може, дружина бургомістра ще привабливіша за Йовицю?
Ми сиділи у вітальні, обставленій з вишуканим смаком. Крізь пластинчаті штори-віконниці в кімнату просочувалося світло. Йовиця з цікавістю слухала Крістича, який розповів про мету наших відвідин.
— Донечко, ти можеш довіритися отцеві Йово. Розкажи докладно про все. Він допоможе.
Йовиця зніяковіло опустила очі. Від довгих він на смугляве, рожеве личко впала тінь. Жінка нервово терла свої довгі білі пальці.
Потім Крістич пішов.
Йовиця розгублено подивилася на мене. На кілька секунд наші погляди зустрілись, і жінка схилила голову.
Я мовчки, примружившись, дивився на неї.
— Де твій чоловік, доню? — ледве чутно промовив я, порушивши нестерпну тишу.
Йовиця кинула на мене оксамитовий погляд.
— В Дубровніку, святий отче, — тихо видихнула вона з себе, — він проводить там свою відпустку.
— Там відпочиває і пан бургомістр?
— Так, отче. Разом з своєю сім'єю.
Отак потихеньку й зав'язалася розмова між нами, Йовиця розповіла, що її чоловік дуже вродливий. Уже з рік тягнуться ті його таємні зв'язки. Необхідність критися, страх перед скандалом вкрай виснажили Думбича. Став недбало ставитися до служби, пиячить, марно тратиться. Таємні зустрічі потребують дуже багато грошей. Йовиці здається: гроші, потрібні для того, щоб вести подвійне життя, чоловік добуває нечесним шляхом. Вона хотіла б допомогти йому, але чоловік не розмовляє з нею, не слухає її.
— Знаєте, отче, якщо б Міра була вродливішою, молодшою за мене, я зрозуміла б його. Але вона не вродлива. Я не забобонна, проте вже думала, що Душана напоїли якимсь зіллям або нагодували чимось.
Я мовчки слухав жінку і тим часом вивчав її слабкі місця.
— Вже думала й про те, отче, — тремтячим голосом повідала Йовиця, — щоб покінчити з своїми стражданнями… Але намагаюся перебороти ці жахливі думки.
Вона підвела голову, глянула на мене. В її очах були сльози.
— Бідолашна доню, — співчутливо мовив я. — Бачу твої муки і розумію їх. Бог створив тебе для любові, а ти страждаєш без неї. Ти жадаєш взаємного кохання, але не знаходиш його. Покладись на мене. Вірю, що з божою поміччю ми знайдемо вихід. Хочу допомогти тобі. Я обміркую все і, якщо дозволиш, завтра в цей же час знову завітаю до тебе. Прощавай.
Читать дальше