Андраш Беркеші - Списоносці

Я похитав головою.

— Скажи, Титусе, ти часом не дуже втомлений?

Патер сумно глянув на мене.

— Ти, певно думаєш, що я з'їхав з глузду? — посміхнувся він.

— Ні, але якщо сприймати твої слова серйозно, то боротьба може здатися марною. Тоді простіше скласти зброю, капітулювати… і перекинутися до червоних…

— Дурень ти, Акоше. Не розумієш мене. Перекинутися, скласти зброю? Перейти до них — значить добровільно стати до стіни. Бо ні я, ні ти не потрібні їм, та й вони нам теж не потрібні. Не маєш права складати зброю, треба боротися за себе, за своїх синів, за своє життя, за наше життя. А боротьба буде довгою. Може, ще й твоєму онукові доведеться боротись. Ми схожі на хворих або приречених на повільне вмирання, яких інстинкт примушує виборювати для себе кожну хвилину, годину, день. Може, мене просто заполонили похмурі думки. Дай боже, щоб це було так.

— Переконаний, що ти все перебільшуєш, — сказав я. — Певен, що з комунізмом ми незабаром покінчимо навіть у Росії.

— Життя свідчить про інше. На жаль, совєти знищили сили білих. Цілком. Дарма Антанта підтримувала білих генералів. Тут є щось від сатани. Мабуть, гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» — теж рід сатани. Християнський світ неспроможний згуртуватись, а робітники тим часом об'єднуються.

— Але ж ви самі не даєте змоги християнському світу згуртуватись, — кинув я.

— Ми?

— Так. Наприклад, я їду в Хорватію з завданням підбурювати хорватських християн проти сербських. Або, наприклад, християнська Угорщина виступає проти християнської Чехословаччини, Румунії і найбільш християнської Франції. Чи не певніше було б об'єднатися всім проти червоних і червоної Росії?

— Так, це було б певніше. Але ті, що заправляють долею держав, сьогодні ще не усвідомлюють червоної небезпеки, — відповів Титус.

Ми ще довго розмовляли. Пізніше я не раз згадував цю бесіду.

Після закінчення навчання я зробив останні приготування перед подорожжю.

В містечку Кесег я відвідав Жолта. Зустріч з твоїм братом не дуже втішила мене. Він став високим, добре розвиненим хлопцем, тягнувся до науки. В спорті теж добився непоганих успіхів, а все-таки… чимось засмутив мене.

… Був теплий весняний день. Вершини гір наче іскрились у сонячному сяйві. Поруч зі мною гордо ступав Жолт, без угаву щось розповідаючи. Від свіжого повітря його щоки розрум'янилися. Ми бродили на околиці міста. Сонце, свіже повітря, зелені ниви, сяюче обличчя Жолта — все це нагадало мені молодість, безтурботне життя, мирні пологі бігарські пагорки. І раптом мене охопила така жага до тихого, мирного сімейного життя, що аж серце занило. Мусив зупинитись, бо відчув, що далі йти не можу.

— Тобі погано, тату?

— Ні, ні, — заспокоїв я сина, — втомився. Багато пройшов. Сядьмо трохи.

Перед нами розстелялося поле, засіяне люцерною. Ми полягали на його запашному килимі.

Я підклав руки під голову і втупився в чисте блакитне небо. З гір віяв вологий вітрець, пестив моє обличчя, як колись прохолодна рука Анни-Марії. Жолт побіг кудись шукати чотирилисту конюшину, а я поринув у мрії.

— Татку! — розбуркав мене Жолт. — Глянь-но сюди. — Він стояв навколішках біля мене. Біляве волосся було скуйовджене вітром, його гарний, по-дівочому ніжний ротик розтягся в посмішці. В руках тримав якийсь локон, перев'язаний кольоровою стрічкою. — Ти знаєш, що це таке? — запитав.

— Ні.

— Воєнний трофей.

— Що, що?

— Так, так, воєнний трофей…

— Де ти його взяв? — Я думав, що йому цей локон подарувала на пам'ять якась дівчинка.

— В бою.

— Не пустуй, а відповідай, що це таке і де ти його взяв?

— Це Шварців пейс…

Я підвівся. З подивом глянув у його усміхнене обличчя.

— Шварців? Якого Шварца?

— Малого Шварца. Вчора ми побилися з ним на вулиці. Ми повалили його на землю, а я відрізав пейс. Пан учитель Вагі похвалив мене за це.

— Ви повалили? А скільки вас було?

— Троє. Матеффі, Пітю Жолнаї і я.

— А ти сам не справився б з ним?

— Минулого разу я хотів сам, але він побив мене і втік…

— Тебе побило якесь жиденя? І ти дав себе побити?

— Я не давав, але він дужчий за мене…

— Соромся, сину.

Жолт похмурнів, поклав у кишеню локон. Того дня вже не обзивався до мене.

Я повернувся в Будапешт у поганому настрої. Коли розповів про це Титусу, він узявся заспокоювати мене.

— Побачиш, який з нього борець буде.

— Те, що вони втрьох побили отого жидівського хлопчака, — іронічно зауважив я, — свідчить про чудову рису його характеру!