Андраш Беркеші - Списоносці

— Про яку акцію ти кажеш? — запитав я. Мені дуже сподобалась концепція державного секретаря. Був певен, що якби я особисто поговорив з ним, він змінив би свою думку про мене.

— Італія має певні наміри щодо Хорватії і Словенії. З її боку — це самозахист, бо сербо-французькі зв'язки міцніють день у день, не потрібно особливої політичної далекоглядності, щоб визначити, проти кого спрямовано цей союз. У Хорватії є чимало прихильників Муссоліні. Але для підтримки інтенсивних зв'язків у них немає тилу. Без бази, де можна було б поповнити сили, неможливий збройний заколот хорватських фашистів проти сербів.

— І ми підтримуватимемо цей заколот?

— Поки що тільки «Списоносці». Як воно буде далі, не знаю.

— Яке моє завдання? — спитав я після довгого роздумування.

— Ти добре розмовляєш сербською і хорватською мовами.

— Я повинен перейти до них?

— Так. Це і є справжнім завданням «Списоносців», — підбадьорив мене поглядом патер. — Може, боїшся?

Я підвівся і заходив по кімнаті. Мені стало жарко. Пропозиція Титуса вкрай збентежила і обурила мене.

— Отже, дорогий Титусе, я мушу стати звичайним, беззахисним агентом, який значиться на картотеці під літерою та цифрою, в якого є лише минуле, але немає майбутнього, якого, коли він набридне, відкидають з дороги. Ні, друже, на цю роботу я не погоджусь. Скажи своєму приятелеві, державному секретареві, що Акош Райнаї не пішак на шахівниці і навіть не дурень у картах. В крайньому разі, підкреслюю, в крайньому разі, я стану круп'є, якщо вже втратив свої володіння. А на роль агента не згоден.

Титус спокійно вислухав мене, простягнувши довгі худі ноги і схрестивши руки на грудях. Поводився він так, наче я говорив зовсім не до нього. Ця байдужість ще більше обурила мене. Хотілося схопити його за петельки. Але я стримався і тільки роздратовано сказав:

— Тепер хоч добре знаю, як мої справи. Друг, дружба, — глузував я. — А я так вірив у твою щиру дружбу! Як ти насмілився прийти до мене з такою образливою пропозицією? Чи, може, думав, що я такий уже підлий? Які в тебе підстави так думати? Всі крадуть, грабують. Гроші, честь, дружбу…

Титус повернув до мене машкароподібне лице і підняв угору худющу руку.

— Зупинись на одну мить! — прошипів він і, кинувши

на мене гнівний погляд, підвівся. Ми стояли один проти одного майже впритул, і я відчував на своєму обличчі його теплий подих. Титус щільно стиснув губи, шкіра на його щоках натяглася до блиску. Я ніколи не забуду цього обличчя. Ніколи. Досі я не боявся жодної людини, але тоді серце затіпалось від жаху.

— Послухай, Акоше! — промовив патер тихим, але твердим, як сталь, голосом. — Так ми далеко не підемо. Я не люблю акторів, а поганих — просто ненавиджу. Не влаштовуй мені балаганних сцен. Усе одно не розчулиш мене. Знаю тебе краще, ніж ти думаєш. І якщо хочеш, я погоджуюсь з рішенням. Ти грав погано. Незважаючи на це, я захистив твою честь, бо ти мені потрібний. Все для слави господа. Ради досягнення мети я не погребую будь-яким засобом. Сьогодні цим засобом є ти, завтра, можливо, буду я…

— Але прошу тебе…

— Ти вже досить говорив! — перервав мене Титус. — Тепер слухай мене і виконуй мій наказ, інакше я зніму з тебе свою руку і ти загинеш.

Я з жахом дивився в очі Титуса. В них палала божевільна віра одержимих.

— Ти міг би відповісти на питання, чому покінчив з собою чоловік Анни-Марії? Або від кого ти дістав вказівку на фальшиве свідчення? Може, ти покажеш документ про здані державі коштовності, куплені за гроші капітана Капоші? Такого документа нема. Гадаю, що начальника генерального штабу, а то й державного секретаря, напевно, зацікавили б і подробиці самогубства нещасного капітана. Та й унтер-офіцер загинув при таких жахливих обставинах. — Титус схопив мене за груди. — Є такі, що все це знають про тебе і дуже хотіли б, щоб ти став перед судом. Але поки я поруч з тобою, цього не буде. Коли думаєш вирушати?

Я отетерів. Груди стискали жах і ненависть.

— Коли накажеш, — тільки й видавив я з себе.

Ніч я провів у Анни-Марії. Цокочучи зубами, шукав заспокоєння в її обіймах. Приємно було думати, що є людина, яка поважає і кохає тебе. Хотілось розповісти їй про все, вилити свою душу. Але я не зробив цього, і дуже добре, що не зробив. Бідолашна Анна-Марія! Вона обняла мою одурманену голову і гладила її, тихо шепочучи щось мені на вухо. Я не розбирав слів.

Раптом Анна-Марія заголосила.

— Кохана Анно-Маріє, чого ти плачеш? Я образив тебе?..